13 березня Герою російсько-української війни Тарасу Чвартацькому виповнилося б 25…
Ми з кумою Танею Чвартацькою чаюємо у вітальні її завжди гостинного дому. По слову про усе — зринають давні спогади. Обидві знаємо, що зустрілись не просто спробувати запашної гербати, а поговорити про Тараса — її синочка, а мого похресника, якого півтора року тому вбили московськи зайди. Не те, що важко наважитись на розмову — завжди були близькі, але ж боляче як…
«Що, зайдемо до Тараса?» — першою сказала Таня, легенько кивнувши в бік синової кімнати.
Звичайна колишня дитяча перетворилась на музей. Тут увесь він — наш Тарасик, від самого дитинства до того важкого, але усвідомленого ним кроку — іти захищати Україну. Сльози просто тихо навертаються одна за одною. Фото із дідусем Сашею, де він так ніжно тримає онука на руках. А поряд — на ганку помешкання — усією родиною: мати з Тарасиком та бабуся з дідусем. Аж ось малюк «кермує» автівкою (так любили робити більшість хлопчиків). Мені ж одразу згадалося, як Тарасик цікаво вимовляв: «мафина, мафина».
Шкільні роки, перші нагороди, мрії, захоплення… Тарас-підліток — то океан емоцій, бурхливий і мінливий, але із переконливим бажанням іти своїм шляхом. Астрономія і психологія, наукова фантастика і книги з історії України формували світогляд юнака. Тарас-воїн… Він обрав для себе такий шлях і сповідував жорсткі його закони. Він завжди хотів стати ним — справжнім захисником і мужнім воїном. Цей шлях пролягав через участь у всеукраїнській дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі «Сокіл» (Джура») (Тарасик навіть коментар давав в одній із телепередач), через пошуки можливості стати одним із вояків Французького іноземного легіону. А коли країна здригнулася від вибухів війни, юнак, якому було усього ледь за 20, без сумніву пішов захищати свою землю.
«Я ніколи не забуду ту нашу розмову, коли Тарас зібрав наплічник та сказав, що то його вибір і що інакше він не може, — згадує мати, — ми довго говорили тоді, спокійно і виважено, і я зрозуміла, що не зможу переконати сина ні в чому іншому. Я прийняла його вибір у той день, хоч як важко це не було.»
Тарас завжди був максималістом. І на війні теж. Він шукав не легких, а навпаки, ускладнених доріг та надважких завдань. Тому через кілька місяців після мобілізації вирішив, що його місце — серед найвідважніших — азовців. Сам знайшов стежку до побратимів, із якими зріднився душею. То, певно, найцінніший із експонатів домашнього музею — прапор «Азову» із підписами побратимів. А ще — Тарасові портрети, із яких дивиться уже не безтурботний юнак, а досвідчений Воїн, котрий знає ціну братерської допомоги, ковтка води у спеку, знає ціну життя.
На спинці стільця — складений наплічник, поряд — недочитана книга із закладкою на певній сторінці… Особисті речі, які мати навмисне не пере, бо вони зберігають запах її сина. На поличці — улюблені парфуми Тараса, які ще не встиг використати. Тетяна каже, що періодично розприскує їх по кімнаті, щоб відчувати присутність сина. Інколи це допомагає.
«Я і так завжди відчуваю його присутність, знаю, що він поряд і намагаюся жити так, як він би хотів, як він колись говорив мені про це…»
А головне — мати несе прапор свого сина, який став Ангелом, вона ні на день не залишає його побратимів, допомагаючи їм зборами та гостинцями на фронт. Тепер вони — теж її діти. Молоді, як і її Тарасик, якому сьогодні було б усього 25.
Вечоріло… Таня провела мене до нашого умовного місця, де ми завжди прощалися ще з юності, каже, що вже нічого не боїться…
Алла Гуменюк
