Життєві ювілеї — це, перш за все рубежі, долаючи які людина підбиває підсумок прожитого. Ось так, непомітно, з’явився на життєвій ниві 70-й день народження у Бориса Антоновича Фурмана, знаного на Поділлі журналіста, поета та просто щирої, доброї та завжди привітної людини.
А народився Борис Антонович 4 березня 1955 року у селі з рідкісною назвою Волудринці. Допитливий сільський хлопчик змалку прагнув довідатись про все. І це особливо проявилось у шкільні роки, коли заявив, що прагне стати конструктором. Навчаючись у Хмельницькому технологічному інституті, який був наближений до домівки, вже на перших курсах відчув, що професія інженера не зовсім те, до чого линула поетична душа. Римоване слово рвалося на папір, навіть екзамени допомагало долати, гарна епіграма викликала схвальні відгуки в однокурсників та викладачів.
Під час студентської практики впродовж трьох місяців пробував себе на Кишенівському заводі холодильників, а перед цим ще на двох аналогічних заводах: то як штампувальник, то слюсар-складач. Після закінчення інституту очолював інженерну службу на Хорольській фабриці господарчих товарів. Та інженера з Бориса Антоновича так і не вийшло, тому що поперек шляху лежала творча стежина, складена із журналістики і поезії.
Відслуживши сержантом-зв’язківцем, не забажав вернутися на попереднє місце роботи, а завернув у районну газету. Саме тут Борис Антонович з 1979 року працював літературним працівником, пізніше — завідувачем відділом, заступником редактора.
Він неодноразово ставав призером в обласних тематичних конкурсах. А по висвітленню фізкультурно-спортивної теми утримував позиції першого з-посеред міськрайонних газет області. Двічі газета «Вперед» вривалася в трійку республіканських призерів, а сам Борис Антонович став членом Асоціації спортивних журналістів України.
У 2001 році приймає участь в огляд-конкурсі «Журналіст року» в номінації «Військово-патріотичне виховання та розбудова Збройних Сил України». І знову виграє.
А поряд з цим — вагома громадська діяльність. Незамінний секретар первинної організації Національної спілки журналістів Борис Фурман у 2007 році привів її до першого місця серед таких осередків в Україні.
Він неодноразово друкувався у колективних збірках, обласних та республіканських виданнях. Є автором двох поетичних збірок — «Я сіяв хату» (2005 р.) та «Каштан» ( 2006 р.) Творчість Бориса Антоновича пронизана любов’ю до рідної землі, села, де народився та виріс, до тих людей, яких знав, з ким спілкувався та працював. Тематика його творчості приурочена малій і великій Батьківщині. В його поезіях — вся біографія журналіста — патріота.
Колектив Ярмолинецької центральної бібліотеки вітає Вас з чудовим ювілеєм! Ваше слово — це не просто рядки, це — цілий світ, в якому живе правда, краса та мудрість. Як поет і журналіст, Ви завжди знаходили свій шлях до сердець читачів, передаючи їм не тільки слова, а й емоції, думки і переживання. Нехай Ваше натхнення ніколи не покидає Вас, а кожен новий день приносить радість та нові звершення. Бажаємо Вам здоров’я, творчого натхнення та багато щасливих моментів у колі рідних та друзів!
Я сіяв хату
В житті так доля напророчить —
Лишився батьківських надій.
Я сіяв хату серед ночі,
І не було нікого в ній.
Мовчав годинник на покутті,
Мовчало все на знак журби.
Ні, батьки мої не забуті,
Вони у пам’яті завжди.
Ось фото — мати круглолиця,
І батько в темному костюмі.
Втікала з рук моїх пшениця,
Оспівана у вічній думі.
Знов душу спогади стрекочуть
Й дитинство сповнене забав.
Я сіяв хату серед ночі-
Своє минуле пригадав.
БРАТУ
У нас, в домашньому архіві
Родинне фото збереглось –
Тримає мама в руках квіти,
Немов букет рясних колось.
Ми зовсім юні, такі юні,
Ми поруч мами по боках,
Як на урочищі Бадуні
Вбирали гарт на буряках.
Технар ти, я — гуманітарник,
В характерах полярність є.
Чорнявий я, а ти — русявий,
Тут в нас у кожного своє.
В селі казали, що не схожі,
Різні за поглядом брати.
Та заповідь батьківську, Божу
Зуміли чесно пронести.
Рідні брати, колишні діти.
Одна у нас нуртує кров.
На мамину могилу квіти
Кладем хоч різні, та любов…
Коли білила мати хату,
Було, здається, навесні.
Вимастив в синьці рученята –
За це накивали мені.
Подумав: синь украв у неба,
Тримали підтяжки штанці.
І ліз туди, куди не треба,
І діставав не раз синці.
Не забувається й донині,
Отой дрібний дитячий гріх.
І недаремно колір синій
Для мене ліпший з-поміж всіх.
Вкраїні поклонюсь
Літа, немов би із пружини
Кидали в світ, в далекий вирій.
Та в серці жила Україна,
Привітна, в сонячній калині.
Ще донедавна у лещатах
Клонило люд чуже ярмо.
Та нині вже на нових чатах
Держави визріло зерно.
Нелегко, на порожнім ґрунті
Росте тепер оте зерня.
В оточенні розрухи й бунтів,
В чеканні радісного дня.
І він прийде. Таки діждемось
У кожнім місті і селі.
Вкраїні — неньці ніжно, чемно
Вклонюся низько до землі.
Іду мовчу… Важка дорога…
І ти мовчиш в тузі думок.
І проводжає нас додому
Стрімкий, не виважений крок.
І враз напруження зростає,
В ходьбі, у виразі облич.
Дивись, життя вже поспішає,
Повсюди ловим його клич.
В нім загадкові, різні коди,
Їх не пізнаєш просто так.
Мовчання, кажуть, на знак згоди.
А мо’розлуки — справжній знак.
Витки в мовчанні, як в спіралі.
То де ж розв’язка, де пролог?
Ми мовчимо… Що буде далі…
Не зна ніхто, крім нас обох.
Вірші Бориса Фурмана
