Кризові часи, зокрема війна, ставлять перед суспільством жорсткі виклики, що вимагають сильного, рішучого та мудрого керівництва. У такі моменти традиційні уявлення про лідерство трансформуються, а жінки-очільниці все частіше займають ключові позиції в політиці, органах державної влади та місцевого самоврядування, бізнесі, волонтерському русі та міжнародній дипломатії. Їхній стиль управління, що поєднує стратегічне мислення, емпатію та рішучість, стає важливим фактором стабілізації та розвитку суспільства в умовах нестабільності.
Історія та сучасність доводять, що жінки-лідерки здатні ефективно керувати державами, військовими структурами, громадськими організаціями та бізнесом навіть у найкритичніші моменти. Рішучість у прийнятті складних рішень та здатність об’єднувати людей роблять їх невід’ємною частиною боротьби за майбутнє.
У цій статті на прикладах наших сучасниць — жінок, котрі живуть та працюють у Хмельницькій області, ми розглянемо роль жінок-очільниць під час війни: які виклики вони долають, які стратегії використовують для ефективного керівництва.
Кого без сумніву можна вважати успішною кризовою менеджеркою — це Веліну Заяць, Дунаєвецьку міську голову.
Вперше взявши участь у виборах депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів у 2015 році, Веліна Владиславівна очолила не лише місто, а найбільшу в Україні міську об’єднану територіальну громаду, до якої увійшов 51 населений пункт. Це були перші кроки у реформі місцевого самоврядування, ще невідомі, об’єднувалися лише перші, хто вирішив піти назустріч новаціям. То був справжній виклик, який вимагав не лише зосередженості, швидких та якісних дій, а й, насамперед, створення нової моделі врядування, бо ж прикладів таких в Україні ще не було. Стратегія вибудовувалась на основі управлінського досвіду, який мала Веліна Владиславівна, працюючи на керівних посадах, правда, не такого високого рівня.
Насамперед було створено надійну команду професіоналів із різних напрямків, визначено наявність базових ресурсів та основні завдання. А ще — відкритість у роботі, бажання навчатись та співпрацювати, шукати нестандартні рішення наявних проблем. Як результат, про Дунаєвецьку міську територіальну громаду заговорили на державному рівні. Веліна Заяць ділилась управлінським досвідом на телеканалі «Рада», регіональних медійних ресурсах. Участь в українських делегаціях за кордоном, у престижних форумах у столиці… Там цікавились, як вдалось у громаді створити дієве та багатофункціональне комунальне господарство, створити сучасні умови для навчання у школах, модернізувати медзаклади. Як правило, з таких поїздок міська голова привозила не лише цікаві ідеї, а й реальні кейси взаємовигідної співпраці. Через п’ять років земляки висловили довіру своїй очільниці вдруге.
«Сьогодні, у період великої війни, працювати дуже непросто, — розповідає Веліна Заяць, — На мій погляд, найголовніше тепер — комунікація з людьми, адже майже кожна родина має проблеми у зв’язку з війною: це втрата рідних, підтримка тих, хто служить або ж отримав поранення. Тому ми, в першу чергу, працюємо з ними. Інше серйозне завдання — допомога нашим військовослужбовцям: звертаються багато земляків і ми не можемо їм відмовити. Тому і скеровуємо на допомогу армійцям і одноденні заробітки, і виділяємо кошти із бюджету громади. Поряд із цим залишається проблематика, яка хвилює людей в їх повсякденному житті: це і стан доріг, і допомога на лікування важкохворих, соціальний захист загалом, освіта, охорона здоров’я. Тому ставимо собі за мету залучати грантові кошти. І це нам вдається. Насамперед, такі ресурси допомогли створити три центри компактного проживання для вимушених переселенців — у Миньківцях, Жванчику та Дунаївцях. Загальна сума залучених коштів складає більше 200 тисяч доларів. Більше 20 мільйонів гривень грантових коштів надійшло до освітянської галузі.
Отже, викликів досить багато і вони вимагають активного та негайного їх вирішення. Тому розслаблятись ніколи. Що допомагає триматися в тонусі? Певно, скажу банальну річ — це мої онуки. Спілкування з ними, а ще час на природі — це цілющі ліки для мене та джерело натхнення для подальшої праці».
Марія Боднар — староста села Косогірка Ярмолинецької селищної територіальної громади. Посада відповідальна, адже кожного/кожну в рідному селі знає і кожен/кожна знає її. Тому, як кажуть, очей не сховаєш від земляків і землячок, з якими разом доводиться проходити важкий етап у житті нашої держави — війну за право жити у вільній країні.
«Попри усі складнощі я люблю і ціную свою роботу, — каже Марія Михайлівна. — Ціную можливість співпрацювати зі своїми односельчанами, щодня зустрічатися з ними. Ціную їхню довіру. Серед викликів, із якими сьогодні зіштовхується посадова особа будь-якого рівня, найскладнішим, звісно, є війна, яка для мене особисто розпочалась із розстрілу Майдану. Адже мій чоловік Віктор перебував серед протестантів протягом 90 днів, а з ним — і я, хоч не було можливості фізично знаходитись з ним кожного дня, приїжджала періодично, але душею я була серед мітингувальників. Після розстрілу Небесної Сотні мене постійно не покидала думка: «Що я зробила для України, для того, щоб змінити життя на краще, щоб жертовна загибель Героїв на Майдані не була марною». Певно, тому я і погодилась взяти на себе такі обов’язки і працювати в непростих умовах. Підтримкою для мене є ті, хто поряд, найперше — родина, мій чоловік, який після Майдану одразу пішов захищати Україну, кілька разів був поранений, довго лікувався. А з початком повномасштабного вторгнення знову пішов служити. Тому я знала, що маю виконувати якусь і невластиву мені раніше роботу. Хочу сказати, що сьогодні не лише жінки-очільниці, але й більшість жінок опинилися у нових ролях, долаючи виклики війни — волонтерство, підтримка рідних, котрі захищають Україну, зрештою, керівні посади».
Сьогодні із Косогірки воюють майже два десятки чоловіків. Їхні родини, родини загиблих, внутрішньо переміщених осіб — завжди у полі зору старости. Головне для Марії Михайлівни — тримати руку на пульсі життя села, щоб кожен відчув, що потрібен для села, громади, України. Так, спільними зусиллями у Косогірці облаштовано Алею Пам’яті загиблих воїнів-односельчан, з першого дня війни не припиняється волонтерська діяльність у співпраці із іншими старостинськими округами. Поряд з цим відроджується історична спадщина села, яке розташоване прямісінько на старому Кам’янецькому шляху, яким свого часу подорожував Тарас Шевченко. Уже зроблено перші досить вагомі кроки у створенні музею села. Найближчі плани — облаштування сільського парку із дитячим майданчиком та прокладення місцевого водогону за програмою «Питна вода — в село», проєктно-кошторисну документацію якого було профінансовано спільно місцевими фермерами та підприємцями.
Працювати директоркою школи Аллі Заболотній із села Соколівка допомагає, насамперед, любов до свого життєвого покликання — навчати та виховувати, а також відповідальність перед шкільною спільнотою — колегами, учнями, батьками.
«В кризових умовах — під час війни — важливо, на мою думку, зробити усе можливе, щоб діти цю кризу відчували якнайменше. Звісно, це важко зробити із щоденними повітряними тривогами, але модель поведінки педагогів, наша підтримка — це головний приклад того, як почуватимуть себе діти. Ще один виклик — подолання різниці в умовах навчання між сільською та міською школами, поряд із питаннями безпеки це — принциповий момент. Тому навчальний процес (бо це те, задля чого хлопчики та дівчатка ідуть до школи) має бути цікавим, насиченим та сучасним.
Діти і в часи війни мріють про подорожі з однокласниками, про цікаві зустрічі. Усе це ми намагаємось для них організувати, маємо два шкільних автобуси, з допомогою яких можливі недалекі екскурсії, у школі є усього 7 мультимедійних дошок, з допомогою яких уроки з базових предметів стають цікавішими, а усі початкові класи забезпечені телевізорами, ноутбуками та принтерами. Наразі завершується капітальний ремонт харчоблоку, на черзі — залу їдальні.
Але найперше завдання педколективу — психологічна підтримка дітей, які потребують її під час війни. До цієї роботи були залучені і фахівці одного із міжнародних проєктів, які працювали як із старшими, так і з молодшими школярами. У школі облаштовано та активно використовується клас безпеки.»
Школа та її директорка від першого дня війни паралельно є волонтерським хабом у селі. Тут збираються учителі, батьки, охочі односельчани для виготовлення домашніх смаколиків, маскувальних сіток, окопних свічок.
А ще соколівчани збирають кошти на дрони. Самі для себе вирішили: за кожного загиблого випускника школи, а їх десятеро, передадуть дрон на передову. 8 уже придбали та передали за призначенням. Усіх Героїв вшановано меморіальними дошками на фасаді школи.
«Звісно, що працювати зараз нелегко, але згуртованість колег, односельчан мотивує. Їхня підтримка навіть у непрості моменти є для мене стимулом і твердим переконанням, що моя робота важлива і необхідна не лише сьогодні, а й задля майбутнього наших дітей».
Перша заступниця голови Хмельницької ОДА Оксана Вжешневська, незважаючи на молодий вік, має багатий досвід роботи на керівних посадах, на підприємствах та в органах влади і місцевого самоврядування Хмельниччини.
Оксана Миколаївна вивчала міжнародну економіку у Тернопільському національному економічному університеті, юриспруденцію — у Хмельницькому університеті управління і права та публічне управління і адміністрування — у столичному національному університеті ім. Т. Шевченка. Такий широкий спектр знань та вмінь став хорошим підґрунтям для нового кроку — високої посади, призначення на яку було погоджено Кабінетом міністрів України у липні минулого року.
«Можливість підтримати свою країну у такий важкий для неї час є найціннішим для мене у роботі. А робота і сім’я — це і є моє життя. Жити у мирній країні, мати здорових близьких та працювати на розвиток України — це моя найбільша цінність. Виклик для мене — це будь-яке нове завдання, що переважає попередні досягнення та досвід. Звісно, найбільше їх трапляється у роботі, адже тривожне сьогодення ставить перед кожним із нас небувалі раніше завдання.
Як не дивно, але також серйозним викликом для мене є можливість проводити час з сім’єю, так як більшість часу приділяю роботі. Намагаюся виконувати її якісно, аби Хмельниччина не лише гідно боролася із численними викликами, а й була лідером з розвитку в Україні. Наші діти повинні навчатися в гідних умовах, щоб з самого дитинства у них закладалися правильні соціокультурні цінності. Наші Герої мають не лише отримати якісну медичну послугу, а й відчути турботу про них в усіх медичних закладах області. Допомагають мені в цьому мотивація бути корисною в цей непростий час та небайдужість до долі своєї країни.
А головне — це, звичайно, підтримка рідних та команди, з якою працюємо на спільний результат. Війна не ділить нас за віком чи статтю — вона не шкодує нікого, тому й кожен має робити усе можливе для перемоги. Як на мене, жінку-лідерку можуть хибно сприймати як недостатньо сильну, але у час кризи будь-яка очільниця має найперше демонструвати впевненість, рішучість та незламність і тим самим слугувати прикладом для інших».
Алла ГУМЕНЮК
Матеріал створено за сприяння Волинського пресклубу
