Якщо і є в цьому світі щось непорушне, те, про що ніколи не набридне мріяти, розмовляти й читати, то це, безумовно, кохання.
Відкрийте будь-який міф, будь-яку легенду, сагу — і там обов’язково буде любовна історія. Пігмаліон і Галатея, Антоній і Клеопатра, Трістан та Ізольда, Ромео і Джульєта, Есмеральда та Квазімодо, Бонні і Клайд — цей список міфічних, літературних та історичних пар, чиї почуття стали притчею во язиціх, можна продовжувати нескінченно. Однак, є менш розтиражовані історії, що можуть розтопити навіть крижані серця. Утім, міркуйте самі. Так уже склалося, що більшість із нас знає багато цікавого про романи зарубіжних героїв, але значно менше — про любовні перипетії з життя відомих українців.
З нагоди Дня Святого Валентина розповімо історію столітньої давнини, яка й зараз звучить сучасно і проникливо. Наша розповідь — про письменника, художника, першого українського прем’єр — міністра Володимира Винниченка та його дружину Розалію Лівшиць.
Володимир Винниченко був чоловіком, який завжди купався в жіночій любові. Представниці прекрасної статі любили Винниченка віддано і відчайдушно і, потрапивши у поле його незбагненної притягальної сили, готові були заради нього на все. Наприклад, одна із його пасій Катерина Голіщинська, аналізуючи свої почуття до Винниченка, зізнавалася: «Я колись дійшла до такої слабости, що скажи він одне лише слово — і я пішла б сліпо за ним, куди він би схотів, перевернувши цілком догори ногами своє життя…»
А він охоче користувався цим своїм магнетизмом і побіжно міг мати кілька романів. Він навіть ставив експерименти із закоханими в нього жінками: спостерігав за розгортанням любовних сюжетів, а потім переносив їх у свої твори. Та, попри це, мав принцип: кохати можна одночасно двох, трьох, чотирьох — скільки вистачить сили тіла і вогню, а любити можна тільки одну, врости можна тільки в одну душу. Таку жінку він шукав дуже довго. І, врешті, жадана мить сталася.
Якось Володимир Винниченко гостював в італійському містечку Каві ді Лаванья у свого друга Бориса Яковенка. А до дружини Яковенка Віри у цей час приїхала сестра Розалія. Отак вони зустрілися: студентка медичного факультету Паризького університету, з правильним вихованням, із заможної родини і письменник-бунтар, якого виключили з Київського університету Святого Володимира, колишній в’язень Лук’янівської тюрми.
Зустріч, почуття, стосунки… У цій історії все розвивалося за звичною схемою. 29 — річний Винниченко, прихильник вільного кохання, не приховував, що реєструвати шлюб не поспішає. Більше того, він висунув умови, що його дружина може бути лише україномовною. І закохана Розалія за два роки вивчила українську настільки досконало, що вільно спілкувалась нею у побуті, у подальшому передруковувала тексти Винниченка, перекладала їх на французьку мову.
Вони одружилися, точніше, почали жити цивільним шлюбом. І зробивши вибір на користь союзу з Розалією, Винниченко пише: « Дружина моя відповідає тим вимогам, які я завжди ставив своїй жінці. Вона кінчає медичний факультет в Парижі, єврейка, але вчить українську мову і охоче згоджується, щоб наша сім’я була українською.»
Портрет Розалії Ліфшиць роботи Володимира Винниченка
Здавалося б, якийсь дуже практичний підхід. Може скластися враження, що в цих стосунках Розалія щиро та вірно кохає Володимира, а він просто дозволяє себе обожнювати та продовжує звичайний для себе спосіб життя. Він і справді має швидкоплинні романи, які описує в своїх творах. Але… Читаючи листи Володимира до Розалії, відчуваєш істинність та глибину його почуттів. Ось що він пише в щоденнику 5 грудня 1914 року: « З кожним днем, що я її не бачу, вона росте в мені, а до всіх жінок до того губиться інтерес, що навіть викликають огиду своїми поглядами, які я часто ловлю на собі. Я хочу лише її. Весь я напружений чеканням її. Її очі проникли мені в серце. Моя голубка, моя болюча, як я люблю тебе…»
А через дев’ять років їхнього спільного життя Винниченко робить вже такий запис: «Завтра роковини нашого шлюбу. Ніхто, крім нас двох, про цей день не знає. Тільки ми вдвох, він тільки наш. Нас вінчали скелі, сосни, море, сонце, нам кидали духом вереси, нам співали хвилі моря там, унизу, зеленкуваті з берега і золотисто — фіолетові на далекім обрії. Ми нічого не обіцяли одне одному: ні вірности, ні любови, ні щастя, нічого… Але от іде дев’ятий рік, і наші істоти без присягання, без заклинання, без санкцій лицемірних або глупих людей з їхніми комедіями, без нотаріюсів, без загроз і різних кайданів, без усього цього наші істоти скуті так, як ні один піп скувати не може… Завтра йде дев”ятий рік, і я почуваю до неї таку ніжність і вдячність, що хочеться поцілувати краєчок тої подушки, на якій вона лежить».
Він лагідно називав її Коха: «Всяка краса для мене є Коха…. Я знаю, що це немов перебільшення, але не знаю, чи жив би, коли б не стало Кохи…» А ось уже фрази з листа Рози: «Ти такий прекрасний, що у мене слів не вистачає дати тобі зрозуміти це! Ти гармонійний і сильний, жагучий і часом кроткий, ти — надзвичайно рідка комбінація, ти вмієш радіти, як дитина, для тебе хвилини пливуть самі по собі, без всяких філософій, бо ти — прекрасний, здоровий твір природи. І мені належить незаслужене щастя бути з тобою. Спасибі тобі, що ти дав мені це щастя, що ти дав мені змогу відчувати, розуміти і любити!..»
Вони мали велике бажання мати дитину. В одному з листів Розалія писала: «Голубонько, я так хочу дитинку, кроха моя…Як я люблю вже її, нашу дитину! Воно буде подібне до тебе, може, мені буде таке щастя.» А Винниченко мріяв побачити обличчя коханої, схилене над їхньою дитиною. «Ти будеш святою матір’ю, Коха! Ти знаєш, я не раз думав про тебе в цьому стані. Ти вся будеш промінитись материнством. Любов моя єдина, ти надзвичайно хороша і чиста», — писав він.
Та, на жаль, сталася біда: трапився викидень, Розалія втратила дитину. Це було трагедією для обох. Винниченко записав у «Щоденнику»: «Стільки мріяли про рождіння дитини, з такою побожністю, захватом і чистотою готувалися до цього, так обгортали це інтимною таємністю — і так прилюдно, боляче, з такими муками відмовитися від своєї мрії…»
Горе багатьох роз’єднує, а їх, навпаки, ще більше зблизило. Розалія стала дбати про Володимира не лише як про чоловіка, а й опікувати, як дитину. Вона намагалася прийняти все те, чим захоплювався її коханий. Коли він перейшов на сироїдство, вона теж стала сироїдкою. Потім він захопився конкордизмом — концепцією, спрямованою на відновлення рівноваги між людиною і природою, й вона теж стала послідовницею цієї течії — разом із коханим оголеною поклонялася сонцю, друкувала твори чоловіка. Чого лише вартує переїзд після лютневої революції з ситої Європи до буремного Києва! Гарячкуватий, іноді нестерпний Володимир Кирилович натхненно відстоював свої переконання, а Розалія завжди була поруч.
Пройшовши вир революційної боротьби, Винниченки 1920 року назавжди залишили Україну. А після 15 років спільного життя 29 жовтня 1926 року у мерії 15 паризького району нарешті уклали офіційний шлюб.
У Європі Винниченки жили у різних містах, аж поки 1934 року не облаштувалися в містечку Мужен, неподалік від Канн. Тут Роза освоїла професію садівниці й городниці, а Володимир займався літературною творчістю, а ще відкрив у собі талант художника. У Франції подружжя не розкошувало, але жили вони у злагоді та гармонії.
6 березня 1951 року Володимир Винниченко раптово помер. Сталося це буквально на ходу.
Після його смерті Розалія Яківна щодня, за будь — якої погоди йшла до нього на могилу з квітами. Вона упорядковувала його спадщину, перечитувала твори, тужно святкувала день його народження, день Святого Володимира.
1955 року вона записала: «Радість… Я забула, як вона виглядає. Всіма силами викликаю її в пам’яті, але відчути не можу.» «Найстрашніше для мене Його відхід в інший плян, бо я не вірю в його смерть, в тому, що не можу сполучитись з ним безпосередньо. Він в моїй душі постійно, як дихання, як світло, як духовний прав та контакт зі світлом. Все, що може людина в’явити найкращого в Людині, було в ньому.» 6 лютого 1959 року вони зустрілися вже в іншому світі.
Микола ПОБЕРЕЖНИЙ
У матеріалі використано фото із відкритих інтернет-джерел
