Сьогодні присутність жінок у лавах Збройних Сил України — уже звичне явище. Більше того, зникають військові спеціальності, де раніше заборонялося служити жінкам. З’являються воячки у Силах Спеціальних Операцій, долаючи Q-курс (жорсткий вишкіл із психологічного та фізичного навантаження). Це — новітня історія, яка стирає стереотипи в українському війську, наближаючи його до стандартів НАТО. Але не нова, бо жінки завжди боролися за волю України. Напередодні Дня Соборності України проведемо невеличкий екскурс в історію українського жіночого воїнства 1917 — 1921 рр. на основі наявних досліджень.
Цікавою є книга на згадувану тематику Романа Коваля «Жінки у визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917-1930», яка входить до серії «Видатні українці» бібліотеки історичного клубу «Холодний Яр». Це видання увібрало в себе документи, спогади, світлини, які зберегли до наших днів імена українок, котрі в роки УНР виборювали незалежність України, стаючи активними учасницями визвольного руху. У цій книзі спростовується усталена думка про те, що на війні жінки могли бути лише медикинями, сестрами милосердя. Виявляється, що вони вміли і воювати, брали на себе командування військовими підрозділами, були отаманками, розвідницями, зв’язковими. Автор показав і трансформацію жіночих доль, які у часи війни прокладали свій бойовий шлях до справжніх воячок.
Цікавою та пізнавальною є стаття аспіранта Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Володимира Барова «Від «сестер-жалібниць» до воячок: жінки в армії УНР» (2021 р.). Цей матеріал був розміщений на Інтернет-ресурсі «Історична правда» у рамках спецпроєкту «Українська революція 1917-1921». На основі архівних джерел автор відкрив цілий пласт свідчень про участь жінок у боротьбі за незалежність України саме у період української народної республіки. Згадано тут і про тридцять шість дівчат-доброволиць, які утворили четверту дівочу сотню на чолі з хорунжою Кривівною.
Описано на основі збережених історичних документів і страшні розправи, які вчиняли червоноармійці над жінками, які перебували у складі армії УНР. Зокрема, це спогад про розстріл червоними моряками 23 українських вояків у Фастові з числа петлюрівців та одиночний розстріл на очах містян сестри милосердя. Жорстокість ворогів, проте, не ламала жінок. У лавах армії УНР вони продовжували доглядати за пораненими та хворими. Хоча їх справжні функції з часом ставали набагато ширшими, керівними. Жінки вступали до армійських лав здебільшого добровільно, але в окремих випадках практикувалась мобілізація жінок, які мали медичну підготовку. Цікавим є збережений документ — наказ військової управи про мобілізацію лікарок, сестер-жалібниць по Кам’янецькому, Проскурівському та Ново-Ушицькому повітах (сучасна територія Хмельниччини) від 7 липня 1919 року. Цікавою є світлина, де зафіксовано українську маніфестацію у Кам’янці-Подільському на честь Української Народної Республіки влітку 1920 року. На ній — переважно жінки у національних строях — підтвердження активної їх участі у національно-визвольному русі періоду УНР.
Відкриваються для загалу імена та короткі біографії жінок-воячок — поручниці Христини Сушко та хорунжої Харитини Пекарчук.
Христина Сушко була єдиною жінкою-старшиною в армії УНР, лікаркою 6-ї січової дивізії і стала героїнею бою, який влітку 1920 року відбувся під селищем Перга на Житомирщині. Вона дістала важке поранення, але попри це продовжувала допомагати іншим пораненим, аж доки не втратила свідомість. Її ім’я потрапило до складу 12 імен командирів, які Інститут національної пам’яті вніс у свій календар про визвольні змагання 1917-1921 років.
Харитину Пекарчук називають жінкою, яка об’єднує усю Україну. Вона народилася у Сімферополі у польській родині. Але з дитинства чула українські пісні. Пекарчук — прізвище чоловіка, поряд із яким вона боролася за незалежність України, брала участь в українізації полків у Криму. У 25 років Харитина організувала великий санітарний потяг. А коли катастрофічно не вистачало ліків, рятувала вояків з допомогою народних засобів, трав та своєрідних плацебо: робила їм порошки із соди і казала, що вони допоможуть. Вона побувала у різних підрозділах армії УНР і крім того, що рятувала побратимів, на полі бою стояла поряд із ними зі зброєю у руках.
У статті Тетяни Швидченко, кандидатки історичних наук, «Жінки у боротьбі за українську державність у 1917-1921 роках» знаходимо імена Ірини Шмігельської-Климкевич, Світлани Харченко, Віри Бабенко, Юзефи (Йосипини) Лисогор, Анастасії Линкової та ще майже п’яти десятків жінок, які брали участь у збройній боротьбі за українську державність у складі Галицької армії та армії УНР. Кожна з них — цікава непересічна особистість. Наприклад, про Світлану Харченко зберігся спогад, коли вона із вигуком «Слава Україні!» пішла в атаку, й вояки піднялися за нею. Вона загинула від рук червоноармійців у боях під Вапняркою влітку 1919 року. Ця ж авторка розкриває образ легендарної жінки-хорунжої Легіону Українських січових стрільців, однієї з організаторок листопадового чину Олени Степанів та її посестер Софії Галечко та Ганки Дмитренко.
Попри наявність деяких досліджених історичних фактів про участь жінок в армії УНР та УГА, залишається багато нерозкритих сторінок минулого, пов’язаних з цією темою. Цікаво, що активним був жіночий рух у той період саме на Поділлі, зокрема — на території сучасної Хмельниччини, тому є сподівання, що знайдуться історики, краєзнавці, які спрямують дослідження у русло участі наших землячок у визвольному русі періоду УНР. Можливо, ми дізнаємось про нові імена жінок-подолянок, котрі були провісницями українського жіночого воїнства.
Алла Гуменюк. Матеріал створено за сприяння Волинського пресклубу.
