«…Мій син був прикладом для мене…»

Капітан Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, повний лицар ордена Богдана Хмельницького та багатьох інших нагород, військовий фахівець найвищого рівня і просто красивий юнак, чудовий син, брат, племінник… Усе це — про ярмолинчанина Сергія Слободяна, який був справді професійним військовим, мужнім та сміливим воїном, командиром групи спецпризначенців… На превеликий жаль, ця розповідь буде у минулому часі. Сергію назавжди — 36…

Рідна школа носитиме ім’я Сергія Слободяна

Про дитячі та шкільні роки Героя розповідає його молодша сестра Наталія: «Ми були дуже близькі із Сергієм. Ще зовсім малою я частенько бувала під його опікою, бо мама доручала йому за мною подоглядати. Мій брат мав багато захоплень — малювання, випалювання на дереві, комп’ютерні ігри та багато інших. Коли ж подорослішав, поставив собі за мету стати військовим. Почав займатись спортом, готуватись і успішно вступив до Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту. Для мене він був не лише старшим братом, а й щирим вірним другом, наставником».

Звичайний непосида, усміхнений та веселий, який разом із однокласниками-хлопчаками бігав на перервах та був завжди у центрі уваги. Ось що розповідає про свого учня класна керівниця Світлана Францівна Залецька: «Сергійко умів дружити. У нього завжди було багато друзів і з усіма він умів по-особливому поладнати: знав, як і з ким потрібно себе поводити, щоб не було конфліктів, щоб усім було добре. Він виріс у мене на очах, ми жили на одній вулиці. Пам’ятаю його неймовірно глибокі, красиві очі. Здавалось, що він у саму душу заглядає. Уже дорослим, воїном Сергій залишався таким же життєрадісним, привітним, тактовним. При зустрічах завжди розпитував, як справи, що відомо про однокласників. Я завжди слідкувала за ним, знала і пишалась його успіхами, і разом із тим хвилювалась, розуміючи, яку небезпечну та важливу роботу виконує наш Сергій — боронить Україну. Звісно, звістка про його загибель важким тягарем лягла на душі тих, хто його добре знав, пам’ятав і пам’ятатиме завжди…»

Рідна школа високо оцінила подвиг Сергія Слободяна — учня, який героїчно захищав рідну землю, віддавши за неї найдорожче — власне життя. Трудовий колектив закладу звернувся із поданням до Ярмолинецької селищної ради про присвоєння Ярмолинецькому закладу загальної середньої освіти I-III ст. №1 імені Сергія Слободяна. Наразі документ пройшов усі процедурні етапи та відповідне рішення №26 було ухвалене 56 сесією Ярмолинецької селищної ради VIII скликання.

На шляху до мети

Обравши шлях військовослужбовця, Сергій ішов до мети впевнено і наполегливо. Ще більшу відповідальність відчував на собі після трагічного випадку у сім’ї — загибелі матері. Переживши трагедію, особливо турбувався про сестру, прагнув, щоб їй не бракувало уваги та тепла: «Я завжди могла відкрити йому душу, — ділиться спогадами пані Наталія. — Він справді був мудрим, виваженим, завжди міг дати слушну пораду. На усіх етапах життя брат був поруч — коли я закінчила академію митної служби у Дніпропетровську, коли служила, коли народила дитину. Хоч ми жили на відстані, завжди могли порозмовляти, поспілкуватися і я неймовірно відчувала його підтримку і його бажання додати мені того родинного, що, на жаль, уже не могла дати мама».

По закінченні військового інституту Сергій отримав офіцерське звання та був направлений на службу в Одеську область. Це була на той час державна служба надзвичайних ситуацій. Як офіцер — ДСНС-ник, піротехнік, він вже тоді виконував завдання із розмінування територій (це було ще до війни 2014 року) і отримав посвідчення учасника бойових дій. Потім Сергій змінив місце служби за сімейними обставинами та підписав контракт із 3-ю окремою танковою бригадою. Але мрією воїна було пройти Q-курс Сил Спеціальних операцій ЗСУ. Це — інтенсивний та динамічний вишкіл, надважкі тренування, психологічні та фізичні навантаження на межі людських можливостей, опанування навичок універсального воїна. Іще до початку цього кваліфікаційного курсу усі кандидати проходять жорстокий відбір. Сергій Слободян подав свою анкету та розпочав боротьбу за мрію.

«Коли брат поїхав на проходження відбору у тренувальний табір, сказав мені: «Якщо з’явлюся на зв’язку за три тижні, це означатиме, що я не пройшов (адже мобільними телефонами користуватися було заборонено). Сергій з’явився на зв’язку, але повідомив радісну новину: відбір здолав! Як я пишалась ним, адже добре знала, скільки праці він доклав для досягнення успіху: тренування із навантаженням, вивчення спеціальної літератури… Після цього Сергія призначили командиром групи одного із підрозділів ССО».

Велика війна: батько і син боронили країну разом

Готуючи цей матеріал, найважчою для мене була розмова із батьком Сергія — Віталієм Йосиповичем. Але ж уникнути її не можна, бо хто ж краще знав і відчував, розумів без слів, бачив невидиме для інших у рідних очах, любив… Звичайно ж, батько, який став не лише прикладом у житті, але й провідником у професії, бо й сам був військовим.

Повномасштабна війна для Сергія розпочалась із оборони Києва. «Я з перших хвилин, як лише дізнався, що розпочалася війна, зв’язався із сином, — розповідає Віталій Йосипович, — знав, що він уже на Київщині. А вже наступного дня і я пішов до військкомату, а відтак — відбув до своєї військової частини. Спілкувалися ми з Сергієм дуже часто, а зустрілися вперше у звільненому Ізюмі. І так десь майже два роки наші військові частини ішли плече до плеча. Тому і була можливість побачитись із сином. Я завжди хвилювався, коли Сергій виходив із групою на завдання, і радів, коли поверталися хлопці у повному складі. Вони перебували на складних напрямках, виконували важку роботу. Тому як військовий я добре розумів, наскільки хлопці у небезпеці, наскільки важливі завдання виконують. І саме там, в армії, на моїх очах мій син ставав справжнім воїном — мужнім, мудрим командиром, здатним приймати рішення, брати на себе відповідальність. Ним пишались його побратими, неймовірно пишався ним і я як батько. Сергій володів не лише військовим мистецтвом, він мав якусь особливу інтуїцію, відчуття, розуміння ситуації, навіть передбачення. Я розумів: мій хлопчик виріс, він в рази переріс мене і я сьогодні з гордістю кажу, що брав з нього приклад, бо він насправді був сильним, потужним військовим спеціалістом. Востаннє ми зустрілися за добу до синової загибелі. Порозмовляли, каву пили… А наступного дня — дзвінок із страшним повідомленням. Я вирушив до Краматорська, там і побачив свого Сергія… З того дня моє життя стало зовсім іншим… Коли згадую про сина, серце від болю рветься, а згадую його щодня… Це була моя надія…»

Війна забирає кращих

Життя воїна обірвалося вночі з 12 на 13 липня 2024 року. Важко було повірити, адже він стількох врятував від смерті, багато разів сам дивом рятувався.

«Сергій був героїчною людиною — відважним, мужнім, справжнім, сильним… Він пройшов найгарячіші напрямки: Ізюм, Бахмут, Харківщина… То великий бойовий шлях. Він був справедливим і щирим, мав свою думку, свою роботу робив по максимуму, — так розповідає про Сергія Слободяна волонтерка та громадська діячка Тетяна Юзепчук, — Я знала його особисто — як людину і як воїна. Він — цілеспрямований і професійний — таких людей насправді дуже мало. Для мене це така болюча втрата. Я намагалась, наскільки можливо підтримувати його підрозділ, тому часто з Сергієм комунікувала, зустрічалася. Одне скажу: важливо, щоб про таких людей завжди пам’ятали, бо доки ми пам’ятатимемо, доти вони житимуть. Фізично, на жаль, їх уже не повернути, але важливо, що ім’я Сергія буде увіковічено у назві школи, в якій він навчався. Він — один із кращих, кого я знала у своєму житті. Але ми маємо і далі жити, і боротися, і захищати те, що зробив для України Сергій і такі, як він».

«Наш Сергій мріяв про кращу Україну, — розповідає рідна тітка Надія Вікторівна, яка після трагічної смерті матері багато зробила для племінників. — Він вірив у позитивні зміни, у те, що люди здатні здійснити такі зміни. Я завжди вважала, що він по-іншому бачить життя, цей світ. Для мене він був рідним і дорогим, я опікувалась і ним, і Наталею як дітьми, бо вважала це своїм обов’язком перед пам’яттю сестри. У пам’яті — короткі зустрічі, теплі обійми… І ніяк повірити не можу, що Сергійка немає більше…»

«Сергій був для мене як старший брат, — тепло згадує про друга дитинства військовослужбовець із позивним «Тестер», — дружили наші батьки, і ми були добрими друзями. А під час війни доводилось разом працювати. Сергій був дуже завзятим щодо своєї роботи, він завжди шукав якісь технічні рішення, щоб зберегти своїх хлопців. Побратимів завжди мотивував, навіть коли щось не виходило, говорив, що треба пробувати ще раз, таким чином багато чого виходило. Усім допомагав. Серед своїх побратимів користувався великою повагою, брався за виконання навіть найважчих завдань. Дуже багато проведених операцій якраз були успішними. Для нас усіх — це дуже важка втрата, яку ми і дотепер не зовсім усвідомлюємо».

«Я вірила, що у Сергія — надійний янгол-охоронець — наша мама, — каже Наталія, сестра Сергія, — Ми вірили, що вона проведе його через цю війну…» Не судилося… Ангелом став сам Сергій.

Алла Гуменюк.