Родини вимушених переселенців інтегруються в громаду та стають до волонтерських лав.
Повномасштабна війна, яку розпочала росія проти України, змусила багато родин покинути свої домівки. Питання порятунку дітей та людей старшого віку переважно лягло на жінок, оскільки більшість чоловіків доєднались до лав ЗСУ. Куди їхати і як налагодити побут, пристосуватися до нових умов та почати все спочатку? Як захистити дітей від психологічних травм та забезпечити для них усе необхідне для навчання та розвитку? Про це та інше — в історіях наших героїнь — вимушених переселенок зі східних областей України.
На роздоріжжі війни
На суміжжі чотирьох областей — Дніпропетровської, Херсонської, Донецької та Запорізької — у селі Шев’якіно Васильківської громади проживала наша героїня Вікторія Вороніна.
Чоловік — військовослужбовець із 2014 до 2020 року, останні два роки перед війною перебував на цивільній роботі. З початком повномасштабного вторгнення одразу пішов до військкомату.
«Я єдине просила чоловіка — щоб попросився у одну частину із моїм батьком та кумом. Таким чином я була впевнена, що матиму більше інформації та більше спокою у душі. На щастя, все так і сталося. Уже 26 лютого Володимир поїхав у частину. Я ж з двома неповнолітніми дітьми залишалася вдома, — розповідає пані Вікторія. — До нашого села прямували переселенці із Луганської та Донецької областей — із населених пунктів, які уже перебували на лінії вогню. Їх розміщали у гуртожитку профтехучилища, яке знаходиться на території нашого села. Люди не мали нічого, і ми усім селом допомагали, чим могли. У нашому домашньому господарстві утримувалося багато птиці: курей, качок, гусей, отже ми давали м’ясо та яйця, а також збиралися разом із жінками готувати їжу для переселенців у приміщенні харчоблоку училища. Приносили ковдри, одяг, взуття, засоби особистої гігієни, бо серед вимушених переселенців були і діти, і жінки, і старші люди. Поряд із цим збирали допомогу для військових. Я завжди брала участь у таких зборах, бо розуміла, що і моїм рідним, котрі на війні, теж хтось допомагає. У той час я й подумати не могла, що незадовго і сама стану переселенкою і потребуватиму підтримки людей».
Вікторія Вороніна разом із дітьми вимушено покинула рідний дім, коли помітила, що через вибухи, які було чутно щодня, діти не могли спокійно спати, прокидалися вночі. Наміри жінки вивезти дітей на безпечнішу територію підтримав чоловік, який приїхав у короткочасну відпустку додому. Напрямок обрали спільно — на Хмельниччині проживають родичі чоловіка, тому вирішили їхати сюди. Їх прихистили у селі Томашівка Ярмолинецької громади. Спочатку проживали у рідних, а потім вирішили придбати власний будинок. Господарі поставилися з розумінням: дозволили виплачувати вартість житла частинами.
«Звичайно, переїзд — це великий стрес для дітей і для мене. Ми потребували підтримки та допомоги, і отримали її від небайдужих людей. Спочатку діти боялися навіть звуків бензопили та електрокоси. Але з часом все владналося. Я познайомилась із представниками волонтерських організацій громади. Завдяки їм ми мали можливість отримати допомогу продуктами харчування, необхідними речами для дітей», — розповідає пані Вікторія.
З часом родина почала господарювати у новому помешканні. Зважаючи на підтримку односельчан, вирішили і самі долучитись до волонтерської діяльності. Ділилися із потребуючими — такими ж переселенцями — городиною, продуктами птахівництва, бо і тут Вікторія почала розводити домашніх птахів. Крім того, жінка постійно долучається до благодійних аукціонів, які проводяться у громаді — виставляє на продаж свої лоти: вишивки бісером та картини алмазної мозаїки.
Поділля уже стало місцем народження третього малюка у родині Вороніних — сина Захара, якого дуже люблять старші братик Назар та сестричка Уляна. А сьогодні пані Вікторія знову при надії. Чоловік демобілізувався із армії, працює у місцевому комунальному підприємстві та облаштовує нове помешкання для своєї великої та дружної родини.
«Допомагати нашим захисникам, а також людям, які змушені були змінити місце проживання, рятуючись від війни — важливе правило нашої родини. Адже ми всі розуміємо, як це — знаходитись на роздоріжжі війни».
Війна двічі стукала у двері
Багатодітна прийомна родина Шевченків зі Слов’янська двічі змушена була втікати від війни, хоч ворог один — росія. «У 2014 році, коли був тимчасово окупований наш рідний Слов’янськ, нам вдалося виїхати у Запоріжжя, ми деякий час — до звільнення Збройними Силами України нашого міста — перебували на острові Хортиця. Тоді з нами було п’ятеро діток. Коли повернулися додому, будинок застали пошкодженим», — каже мати Наталія Миколаївна.
У той час родині допомогли благодійники — придбали великий двоповерховий будинок у рідному місті, що і стало приводом для сім’ї взяти на виховання ще п’ятеро дітей. Отже, Іванко, Андрійко, Настуня, Юля, Анжела, Карина, Єгор, Денис, Альона та Віра почали жити однією великою родиною, трудилися. Родина мала невеличке господарство: город, садочок, затишне подвір’я. Їх знали та поважали жителі міста, світлина сім’ї Шевченків навіть з’явилась на одному з бігбордів Слов’янська.
Але у лютому 2022 року — нове випробування. «Ми деякий час ще трималися. Коли ж полетіли ворожі ракети та винищувачі, чоловік сказав, що необхідно збирати дітвору та виїжджати. Будь-які сумніви зникли, коли почули, що російські окупанти роблять із дітками та жінками у Бучі, часу для зволікань не залишилося. Я забрала восьмеро менших діток, а чоловік і старші двоє синів тимчасово залишилися», — пригадує Наталія Шевченко.
Напрямок руху Наталія Миколаївна визначила випадково на залізничному вокзалі, вщерть заповненому людьми. Поїхали туди, куди була можливість. Виявилось, що потяг — до Хмельницького. Облаштуватися на території костелу Святих Петра і Павла у Ярмолинцях родині допомогла Хмельницька служба у справах дітей. Тут, де теж діє дитячий будинок сімейного типу, гостей гарно зустріли, обігріли теплом сердець, надали усе необхідне. Але з часом потрібно було шукати окреме житло — приїхали чоловік та двоє старших синів. Спочатку орендували будинок у Ярмолинцях. Будь-яка допомога, надана місцевими жителями, благодійними організаціями була вкрай важливою. Щоб віддячити громаді, і діти, і батьки в міру своїх сил почали долучатись до волонтерського руху. Працювали на складі БО «Волонтер Ярмолинеччини», брали участь в благодійних заходах, допомагали волонтерській групі, яка активно діяла при парафії Преображення Господнє ПЦУ. З часом познайомились із людьми у Ярмолинцях, з багатьма потоваришували. Постало питання щодо подальшого місця постійного проживання.
«Ми дуже раді, що благодійники допомогли нам придбати у Ярмолинцях власний будинок. Він теж великий, просторий, щоб вистачило місця для усієї нашої родини, — розповідає пані Наталія, — Чому саме тут? Важливим чинником стало те, що із багатьма людьми ми знайшли спільну мову. Ключовим фактором є і наявність у Ярмолинцях інклюзивно-ресурсного центру, послугами якого ми користувалися і користуємося, адже дітки зазнали стресів та моральних травм наслідок російської агресії. Тому ця громада є комфортною для нас та нашого проживання».
Сьогодні родина вболіває за свого захисника — старший син Іван підписав контракт та став військовослужбовцем ЗСУ. Рідне місто завжди у серці і приємним сюрпризом для родини Шевченків стали відвідини у період свят мера Слов’янська Вадима Ляха.
Ярмолинеччина стала рідним домом
Дар’я Сотнікова теж двічі переїжджала, рятуючись від війни. Із рідної Донеччини — на Сумщину, а звідти уже сюди, на Поділля. Вибір населеного пункту став випадковим — за місцем служби чоловіка, який ще до повномасштабної війни служив за контрактом у 3-й окремій танковій Залізній бригаді.
«Коли на Сумщині виникла загроза, чоловік приїхав і забрав нас з донькою. Ми прибули у Ярмолинці, швидко вдалося винайняти житло та облаштуватися. Перше, що я зробила на новому місці, — пригадує пані Дар’я, — почала шукати волонтерів через соцмережі. Коли ближче познайомились, почала допомагати, чим можу: готувала їжу для військових, брала участь у благодійних акціях. Я дуже люблю готувати, свого часу навчалася у професійному ліцеї та отримала диплом кухаря, тому з радістю допомагала на волонтерських польових кухнях з думкою про наших захисників та, звісно, про свого чоловіка. Так стало трохи легше».
Інтегруючись у громаду, пані Дар’я вирішила шукати тут роботу. Дізналася, що у місцевому закладі загальної середньої освіти №2 є вакансія старшого кухаря. За чотири дні приступила до виконання обов’язків. Нині жінка готує смачні обіди для майже двох сотень школярів навчального закладу. Незважаючи на складний графік роботи (адже доводиться розпочинати підготовку обіду ще о 5 ранку), із задоволенням іде на робоче місце, щоб порадувати хлопчиків та дівчаток чимось смачненьким.
Робота допомогла знайти нових друзів, однодумців, стати частиною невеличкого подільського селища, у яке доля привела зовсім несподівано. Свої кулінарні здібності Дар’я Сотнікова демонструє не лише у шкільній їдальні. Вона — учасниця благодійних ярмарок, де реалізовує виготовлені власноруч торти, пиріжки та різні смаколики. Нещодавно такий захід пройшов і в школі, де працює жінка. Без її випічки ярмарка не обійшлася. А усі кошти, виручені від продажу солодощів, були спрямовані на допомогу підрозділам ЗСУ. Волонтерство стало невід’ємною частиною щоденного життя Дар’ї Сотнікової, так як і більшості жителів селища Ярмолинці.
Алла Гуменюк. Матеріал створено за сприяння Волинського пресклубу.
