18 листопада виповнюється 93 роки з часу виходу у світ місцевого часопису «Вперед».
Сьогоднішню святкову розповідь про газету хочемо розпочати із цікавої історії, яку дізналися від колеги із Дніпропетровщини. До їхньої редакції у селищі Кринички (газета “Нові Рубежі”) звернулась родина, яка не могла довести наявність трудового стажу у чоловіка, який працював у одному із сільгосппідприємств. Документи у вирі колгоспних реформ загубилися, похвальні грамоти, які отримував чоловік за успіхи у роботі, дружина спалила, бо й не думала, що знадобляться, а от матеріали у місцевому часописі про нього як передовика виробництва збереглися у редакційному архіві і стали свідченням та доказом у пенсійному фонді про трудовий стаж. От як буває! І коли хтось каже, що, мовляв, для чого ті газети, так і хочеться розповісти цю історію, хоч, звичайно, то далеко не єдина причина, яка свідчить про важливість та необхідність місцевої преси.
Наша газета “Вперед” незадовго зустріне своє 93-річчя. А це – досить тривалий період, зважаючи на те, скільки усього змінилося за цей час. А газета живе. Коли заходиш до редакційного музею, аж дух забиває від особливої атмосфери спресованого століття, бо що ж там залишилось до тих ста років… А у старих світлинах – воно оживає, те століття, і лише здогадатися можна, як жилося їм, тим першим журналістам, котрі стояли біля витоків створення місцевого видання. Певно, їм було цікаво і важко, а, може, і не здогадувались вони, що плід їхньої праці житиме і в часи розвитку цифрових технологій та штучного інтелекту?
За даними архіву та особливими підрахунками журналістів (досліджував Олександр Семенович Снігур) перший номер газети вийшов 18 листопада 1931 року під назвою “Колгоспник прикордоння”. Ім’я першого редактора залишається невідомим, бо збережений список керівників редакції починається лише з 1932 року із прізвища Коваленко М. Д. Чому за два роки змінилося аж шестеро редакторів – теж загадка: кар’єрні підвищення чи репресії, які накривали чорним крилом Україну?
Із 1934 до 1939 року змінилося ще 5 редакторів. Чому? Із 1939 до 1941 року часопис редагував Гончар В. (ні повного імені, ні по батькові ми не знаємо). Газета регулярно виходила до 15 червня 1941 року. А далі була війна. До березня 1944-го Ярмолинеччина перебувала під фашистською окупацією. В історії газети бачимо інформацію про те, що вона виходила з перервами з 15 червня 1941 року по 31 травня 1962 року. Що означає “із перервами”? Ця фраза теж потребує окремого дослідження. Відомо лише, що з 1944 року (отже, випуски газети відновились одразу після звільнення краю від окупантів) до 1962 року змінилось знову шестеро редакторів.
Найбільш відомою є для нас історія видання із часу, коли вона втретє змінила назву і почала називалася “Вперед”, а це з 1 червня 1962 року. Редактором газети став Іван Юхимович Школьник, який пробув її очільником 22 роки – до 1984 року. Далі на 27 років його змінив Володимир Васильович Тищук. На щастя, живуть ще серед нас журналісти, котрі працювали в тодішній команді, добре пам’ятають часи розквіту газети, десятитисячні тиражі, трудові відзнаки, достойні зарплати, період, коли співробітники редакції отримували квартири… І, звичайно, багато працювали.
Змінювались часи, змінювалось життя і цінності, ставлення до місцевої преси… Єдине залишається незмінним – надзвичайно важлива роль місцевих видань в питанні збереження історії рідного краю. Бо те, що залишається на газетних шпальтах – житиме для майбутніх поколінь. І дуже шкода, що сьогодні на місцеві газети багато хто дивиться, як на відмираючий вид, спокійно споглядаючи непрості процеси загибелі (не побоюсь цього слова) такого унікального у своєму роді джерела, що ще пробивається на межі суспільно-культурного, політичного та інформаційного полів. Мовляв, то процеси незворотні. Та чи справді це так? Що ж залишиться замість отих газет, які чи не в кожному сільському дворі були щотижневими бажаними гостями і навіть можуть свідчити про трудову діяльність земляків, як у випадку, з якого починався цей матеріал? Чи зуміють пости у соцмережах стати тим літописом історичної епохи краю, яким є газетні зшитки різних років? І чи замінять невеличкі дописи якісні журналістські матеріали, які публікуються у місцевій пресі, зберігаючи колорит, а головне події та постаті реальних людей, котрі так чи інакше творять історію?
Не випадково у цьому дописі так багато запитань і так мало відповідей… Бо сьогодні такі газети як наша “Вперед” – на межі. На межі життя і забуття. І лише у наших з вами силах схилити шальки терезів у якийсь один бік: бути чи не бути, як у старезного Шекспіра. Бо активний процес закриття гіперлокальних (як нині їх називають) газет через війну, недобросовісне партнерство “Укрпошти”, а відтак – масовий спад тиражів до критичного рівня, безгрошів’я, брак кваліфікованих кадрів (бо хто ж із гарних фахівців працюватиме за мінімальну зарплату) триває і шириться Україною. Не є винятком і наша редакція. Але ми ще живі – завдяки підтримці наших передплатників, Ярмолинецької селищної ради, нечисленних уже рекламодавців, партнерів – представників установ та організацій, підприємств, які розміщують чи замовляють у нас інформаційні матеріали, завдяки нашим добровільним помічникам – дописувачам, ветеранам журналістики, котрі на волонтерських засадах допомагають творити газету.
У день іменин видання хочеться усім просто щиро, від душі подякувати, низенько вклонитися за читацьку вірність, допомогу і розуміння.
Чи важко нам сьогодні? Так, важко. Але є надія і віра, що нас багато таких, хто любить газету “Вперед”, хто спостерігає і оцінює зусилля нинішньої редакції втриматися, не зламатися, жити… Бо найлегше – здатися складним обставинам, але ми не хочемо бути такими. Тому сьогодні, у переддень 93-річчя з часу заснування нашого видання, сповіщаємо, що і на наступний, 2025 рік передплата на газету “Вперед” відкрита. Чекаємо вас, наші дорогі читачі, наші друзі та головні інвестори. Ми чекаємо на вас, віримо, що ми і надалі будемо разом відтворювати та зберігати минувшину, розмовляти про сучасне, ділитися думками. Зробіть подарунок і нам, і собі (друзям, рідним, знайомим) – передплатіть газету “Вперед” у відділеннях “Укрпошти” або в редакції, у паперовому або електронному варіантах. Усі контакти – на останній сторінці газети. А ми будемо трудитись для вас, для наших громад, для людей, котрі телефонують, заходять, пишуть, захищають Україну від ворога та дарують нам можливість жити…
З повагою та любов’ю колектив редакції газети “Вперед”.
