День сержанта ЗСУ – свято відносно нове, воно встановлено із квітня 2019 року. Українська армія відійшла від радянщини. Підготовка сержантського складу відбувається за стандартами НАТО. Як сказав у своєму коментарі заступник командира 3-ї окремої танкової Залізної бригади Андрій Власюк, сержанти є помічниками офіцерів та лідерами для солдатів, працюють безпосередньо з особовим складом, а разом із тим мають добре знати й роботу з документами.
Поряд із чоловіками сержантські та старшинські обов’язки у Збройних Силах України сьогодні успішно виконують і жінки. Станом на березень 2023 року у ЗСУ 11215 жінок служать у складі сержантсько-старшинського складу (загальна кількість жінок у війську – близько 40000). I сьогодні наша розповідь – про військовослужбовиць і військовослужбовців 3-ї окремої танкової Залізної бригади.
Ольга Самсонюк, молодша сержантка
Шлях Ольги Анатоліївни до українського війська був досить неочікуваним. Випускниця Грицівського вищого художнього училища – за спеціальністю майстриня художньої вишивки, наче й нічого спільного не збиралася мати із армією. Але доля звела із молодим офіцером Іваном, який невдовзі освідчився Олі та спільно вони створили сім’ю. Ольга реалізовувала свій творчий потенціал, викладаючи у духовній школі у рідному Городку, де навчала людей бісероплетінню та вишиванню.
– Я свого часу закінчила художню школу, а під час навчання в училищі найбільше мені запам’яталась робота у Львові, у немузейних сховищах, де зберігаються вишиванки та інший вишитий одяг більше ніж 100-річної давності. Ми відтворювали старовинні візерунки уже із професійною точністю, розмежовуючи за регіональною приналежністю. Це був 1991 рік. Там ми навчились і бісероплетінню різними техніками від місцевих майстринь, вдосконалили і професійну вишивку. Але застосувати свої знання та вміння професійно мені, на жаль, не надто вдалося, окрім деяких робіт для себе та для рідних і друзів.
Пані Оля, між тим, працювала у швейній промисловості, дбала про родину – чоловіка-військового та двох дітей. У 2014 році, коли почалася агресія росії проти України, вона разом із знайомими жінками збирала кошти та продукти для ЗСУ. Взимку у військових виникла потреба білих маскувальних комбінезонів. Почали збирати білу тканину, розробили власні лекала, вдосконалили їх згідно побажань самих воїнів, зокрема, зробили прорізні кишені для зручності. Із багатьма бійцями знайома особисто. Так з’явилось бажання долучитися до лав ЗСУ.
– Я наполегливо ходила у частину, де служив чоловік, але мене не брали, – розповідає Ольга Самсонюк. – Коли ж дізналась, що формується 3-я танкова, звернулась туди та взяла відношення для працевлаштування. Далі було тривале навчання на Львівщині та перше призначення. Хоч чоловік мій – військовий, багато чого для мене було новим. Тим часом бригада комплектувалася і нині я пишаюсь тим, що почала тут служити із самого початку – із лютого 2018 року. Чоловік підтримав мій вибір, у нас взагалі партнерський шлюб – заборони та стереотипи у наших взаєминах не діють. Натомість – розуміння та підтримка з обох боків, тому багато чого підказував мені й він. На початок великої війни мій чоловік Іван був уже військовим пенсіонером, я ж служила. Повномасштабна російська агресія була несподіванкою, мене викликали в частину, вийти додому не було можливості, ми усі перебували цілодобово на роботі, приймаючи мобілізованих. Чоловік працював на цивільній посаді у нашій частині, і за кілька днів сказав, що коли буде нагода, він хоч на кілька годин привезе мене додому. Тоді ми переживали за доньку, яка перебувала у пологовому будинку і ми не могли її відвідати. У той же день мені вдалося потрапити додому, щоб взяти змінний одяг. Коли ми з чоловіком зайшли до кімнати, я побачила два складених наплічники з речами і все зрозуміла: він приготував їх для мене і для себе. Так ми почали служити в одній бригаді.
Молодша сержантка Ольга Самсонюк добре знає, що таке робота з людьми. Завжди намагається підтримати та допомогти, бо відчуває – тут її місце. На запитання, чи планує змінити роботу по завершенні війни, твердо відповідає: “Я залишаюсь у 3-й танковій!” А потім додає, що вишиванки для своєї родини обов’язково виготовить власними руками, бо починання такі уже є. Головне, усі візерунки та кольори мають бути оптимістичними та переможними.
Андрій Овчарук, молодший сержант
Андрій народився та зростав на Вінниччині, у Могилів-Подільському районі, селище Чернівці (назва ідентична обласному центру на Буковині). Після закінчення школи здобув професію тракториста-машиніста. Свого часу відслужив строкову службу в Нацгвардії України. А далі працював на різних роботах, переважно на будівництві – і в Україні, і за кордоном.
– Шукав місця, де б можна було заробити копійку, щоб утримувати родину. А війна для мене розпочалась у 2014 році. Записався добровольцем і чекав повістки. У 2015-2016 роках проходив службу у розвідбаті. А у 3-й танковій – із 2022 року. Як потрапив на службу? Коли перші ворожі ракети пролетіли через наш двір, поїхав до військкомату. Згідно розподілення був направлений сюди, у Ярмолинці, разом із тисячами мобілізованих у перші дні та тижні війни…
Андрій Овчарук перебував на обороні Києва, деякий час після цього разом із військовим підрозділом – в Яготині, а потім брав участь у боях на Харківщині.
– Хоч військова служба для мене – не новинка, “сюрпризів” на війні вистачає, – зізнається Андрій.
А про те, чи важко адаптуватись до екстремальних умов, відповідає лаконічно: “Зазвичай, у таких ситуаціях немає вибору”.
Підтримують дух та додають силу воїну найрідніші люди: дружина, син Степан, якому нещодавно виповнилось 6 рочків, мама. Каже, що сина назвав на честь провідника української нації – Степана Бандери. А ще надзвичайно цінує бойове побратимство, особливий дух, який допомагає перемагати та відчувати підтримку братів, що ідуть поряд.
– Бойове братство – це не міф, для мене то надзвичайно важливо, – розповідає Андрій. – Я підтримую спілкування із побратимами, з якими служили під час АТО, хоч як правило, вони розкидані по різних формуваннях, зараз поруч друзі, з якими пройшли дорогами уже цієї великої війни. Головне – то підтримка бойового духу, де частіше за все допомагає і розуміння без слів, і почуття гумору.
Андрій Овчарук – командир відділення та має звання молодшого сержанта. І хоч у війську почуває себе органічно, все ж мріє після перемоги насолодитися родинним життям, зайнятися домом, адже вміє виконувати усі необхідні роботи у домашньому господарстві. “Моя мрія – поєднатися із сім’єю, мрію про рідний дім, – каже молодший сержант Андрій Овчарук, – Щодо сержантської служби, то для мене назавжди залишились прикладом сержанти, з якими ми служили у 2015-2016 роках, і уже з початку великої війни, хоч, на жаль, багато з них віддали життя за Україну. Будемо гідні і їх пам’яті”.
Алла Гуменюк. Матеріал створено у співпраці з Волинським пресклубом.
