Нещодавно довелось спостерігати: іде центром селища літня жінка. Неподалік Дошки пам’яті стишує ходу, а далі, перехрестившись, прихиляється до холодних цеглин, які підтримують стенд із світлинами загиблих на російсько-українській війні Героїв-земляків… Здається, не лише сріблястою головою доторкається, а й усім серцем… У тій постаті легко впізнала ярмолинчанку Марію Іванівну Мартиненко, у якої страшна війна забрала рідну кровиночку – сина Євгена.
Хвилина-друга – і пішла Марія Іванівна, неспішно, далі. Певно, до крамниці або ж до поштового відділення за комунальні послуги сплатити… Хто зна, які справи покликали із дому, із затишної садиби, яка розкинулась у живописному куточку Ярмолинець, заглядаючи віконцями у весняну зелень Чорного лісу. Пам’ять про сина з нею – усюди: у ранкових та вечірніх молитвах, на недільній службі у храмі (вона не пропускає жодної), і навіть ось тут, у центрі, де Женик дивиться на неї впевнено та усміхнено, лише чорна стрічка біля фото свідчить – то у минулому…
“Я народилася на Тернопільщині, у Підволочиському районі. Село наше називається Качанівка. Мої батьки – переселенці із Польщі, із Перемишля. Приїхали сюди у 1945 році лише із невеличким вузликом речей. Батько – Малик Іван Іванович, усе життя працював механізатором, трактористом. А мати – Стефанія Григорівна, теж трудилась у колгоспі. Сім’я жила бідно, але мирно, у злагоді, по-Божому… Так нас із молодшим братом Романом виховували батьки. У рідному селі я ходила до школи, закінчила десятирічку. Село наше – велике і красиве, дітей було багато.
Якщо чесно, то я мріяла стати вихователькою у дитсадку. Але вступити на навчання не вдалося, бо потрібно було уміти грати на якомусь музичному інструменті. Тому я закінчила училище у Підволочиську, де готували працівників за спеціальністю “Крій та шиття”. Після того отримала направлення від Тернопільського ХБК на стажування до Херсону. То було велике виробництво, фабрика, де теж у процесі роботи навчали різних професій. Я була снувальницею. Але затриматися там надовго не вийшло, бо на той час я уже була знайома із своїм майбутнім чоловіком, Миколою Мартиненком із Ярмолинець. Він у Підволочиську служив в армії, там ми і познайомилися. У листах він мені писав: “Дерева сумні, коли я тебе не бачу…” (сміється). От коли він повернувся з армії, а я приїхала на кілька днів із Херсону, 21 січня, якраз на Йорданські свята, ми розписалися. Я мусила повертатись на роботу. Пройшовши стажування, повернулась на Тернопільський ХБК. Виробництво розвивалося, але для молодої родини із житлом було сутужно. Тому чоловік наполягав, щоб ми їхали у Ярмолинці та облаштовувались на його батьківщині. Я, звичайно, погодилась. Тут потрібно було шукати роботу. Недовго я попрацювала в аптеці, а далі перейшла до районної лікарні, де трудилась буфетницею у хірургічному відділенні протягом 42 років.
Ось така моя трудова біографія. Колектив мені дуже подобався, усі трудились дружно, допомагаючи один одному. Крім основних своїх обов’язків, ми виконували багато інших робіт: працювали на новобудовах – тоді якраз будувалися нові корпуси лікарні, брали нас на сільгоспроботи у колгоспи. Часто допомагали, при потребі, на кухні. Ось так і жили…”
Розмова – як струмок… Тече жваво, легко… У спогадах – молодість, радість, надія на усе хороше, діти – два синочки, які зростали на радість батькам. Молоде подружжя почало будувати на батьківському подвір’ї новий будинок.
“Із дітьми не мала ніякого клопоту, – розповідає далі Марія Іванівна. – Мені допомагали батьки чоловіка. Та й хлопці у мене були слухняні. Старший – Сашко – гарно навчався у школі, здобув добру освіту, і сьогодні працює та користується авторитетом у друзів, колег, знайомих. Створив чудову сім’ю. Разом із дружиною Лілею подарували мені двох прекрасних онуків – Дмитра та Віктора.
А молодший – Женик – у дитинстві був дуже слухняним та працьовитим. Із шести років пас корову, любив господарство. Працювати почав дуже рано – спочатку слюсарем на заводі “Кристал” на станції Ярмолинці, а після закриття заводу їздив на заробітки. Одружився. Разом із дружиною Інною виховали гарного синочка – Віталика. У нього були золоті руки: як в народі кажуть, що очима побачить, те й руки зроблять. Останнім місцем його цивільної роботи була Хмельницька обласна психіатрична лікарня №1 (с.Скаржинці). У 2015 році був мобілізованим, служив у лавах ЗСУ. З початком повномасштабної війни виконував бойові завдання у складі військового формування, де служив”.
Страшна звістка застала пані Марію у храмі, під час Великодньої служби минулого року. Не відала, як переживе таку важку втрату – підводило серце. Але вистачило сили навіки попрощатися із сином, та ще й до велелюдного майдану звернутися, який зібрався на центральній площі Ярмолинець із словами подяки за те, що прийшли вшанувати її Женика, а ще – з вірою у Перемогу України у цій війні. Так само впевнено говорила Марія Іванівна про безсумнівну нашу Перемогу, коли разом із невісткою та онуком отримували нагороду сина – орден “За мужність” ІІІ ступеня, на жаль, посмертно…
Ось так і б’ється серце Матері, у надії на Перемогу, бо ж надто багато уже віддано за неї – життя синів та доньок. Похоронила Марія Іванівна і чоловіка Миколу Федоровича, з яким дожили до золотого весілля. Тішать онуки та двоє правнучків – Златочка та Ромчик. От про них щаслива бабуся розповідала би довго. Бо це – майбутнє, продовження їхнього роду, продовження їх із “Батею” (так, жартома, Марія Іванівна називала свого чоловіка). От би ще очі бачили, як колись, вишивала би, бо дуже любить українську вишивку. Рушники, подушки, серветки та скатертини – які лише візерунки не зринали із рук майстрині! Усі весільні рушники дітям та онукам власноруч вишивала, у кожен хрестик вкладаючи енергію добра та материнської любові. Сьогодні ж найперше – молитва. Щира, із сльозами та вірою, що життя, віддані за волю та незалежність України, немарна жертва, наша земля звільниться від ворога та розквітне на радість майбутнім поколінням.
Алла ГУМЕНЮК.
Фото авторки та із сімейного архіву Мартиненків.
