Катерина Яківна гостинно відчиняє двері привітної оселі у Новому Селі, де вона проживає разом із чоловіком Миколою Станіславовичем. У світлиці – безліч фото: діти, онуки – усе, як у добрій українській родині, де найбільшою цінністю є родинний дух. Світлина сина Андрія – на найвиднішому місці. На ній він посміхається, лише чорна стрічка у нижньому правому куточку сумно сповіщає, що посмішка ця залишилась лише на фото.
– Він посміхався завжди, – згадує Катерина Яківна. – З яких доріг не повертався би до рідного дому – завжди із посмішкою. “Мамуля, привіт!” І – побіг на город, у сад, дуже любив ягоди, овочі та фрукти просто із дерева чи грядки. Говорив, що так смачніше.
Розповідаючи про сина, очі Катерини Яківни ясніють особливим світлом, бо й досі не віриться, що Андрій посміхається тепер лише сонечком із небес чи різнобарвною веселкою над молодим квітучим садом, який посадив власноруч і який так рясно забуяв білосніжним цвітом цьогоріч.
Живописний куточок Нового Села, де чепурненька хатинка заховалась у зелені та квітах, рідний для серця Катерини Яківни. Адже саме тут вона народилася 75 років тому та зростала у багатодітній сім’ї.
– Батько мій, Яків Семенович, із Соколівки, у нього померла дружина і залишилося троє неповнолітніх дітей. А мама – Наталія Степанівна – із Пільного Олексинця. Вона вийшла заміж і одразу ж почала піклуватися про таку велику родину. А згодом народила ще четверо спільних із батьком дітей. От така історія, – розповідає Катерина Яківна.
Подружжя спочатку жило у Соколівці, а потім почали будувати власний будинок тут, у Новому Селі. Катерина Яківна народилась у новобудові, коли ще не все було обладнано. Минали роки, дівчинка стала школяркою. Навчаючись у Новосільській школі, була активною, успішно займалась спортом, брала участь та перемагала у багатьох обласних змаганнях із настільного тенісу та легкої атлетики. Особливо вміло виконувала вправи на брусах.
Випускалося зі школи одразу три класи. Документи подала на історичний факультет, склала вступні іспити, але через великий наплив абітурієнтів не пройшла по конкурсу. На той час трагічно загинув брат у Кустанаї, братова залишилися із двома маленькими племінниками. Щоб допомогти рідним, Катерина погодилась їхати до них. Там, із хорошим атестатом та навичками секретар-друкарки (ще у школі закінчила курси в Ярмолинцях), шукала роботу. І несподівано для самої себе отримала запрошення працювати учителькою молодших класів. Паралельно вступила здобувати відповідний фах на вечірньому відділенні. Там і вийшла заміж та народила трьох дітей: Світлану, Тетяну та Андрія.
На Поділля повернулась, бо Тетянка почала хворіти і лікарі порадили негайно змінити клімат. Здоров’я донечки було понад усе, хоч це вартувало стосунків із чоловіком, який не бачив себе в іншому місці.
Вдома жінці із трьома малолітніми дітьми жилось непросто. Хоч і рідна сторона, і люди свої – допомагали, але трудитись доводилось усією родиною. Влаштувалась працювати на підприємство “Заготзерно”.
– Пам’ятаю, – розповідає Катерина Яківна, – кажу тоді Андрійкові: синку, ти один у нас чоловік, а нас чотири жінки – я, дві сестрички та хвора бабуся. Так, що ти тепер у нас господар і все – на тобі. Звісно, я те жартома говорила, але семирічний Андрійко сприймав мої слова досить серйозно і завжди повторював: “Я – чоловік!” У відповідальності цього “маленького чоловіка” було чимало домашньої птиці: качки, гуси… Він по два відра води носив від криниці, а далі із сільського ставка мішками возив ряску – корм для качок – на своєму велосипеді. Часто разом із дівчатами вирушали на таке завдання, але свою відповідальність він відчував завжди.
У школі Андрій дуже гарно навчався, займався спортом, любив музику. Сам пішов у Ярмолинці, щоб записатися до музичної школи. Мені викладачі подзвонили і сказали, що він приходив, і навіть продемонстрував багато чого, що уже умів (у музичній школі займалася Світлана і вдома був акордеон). Ось так вони із Ігорем Ільницьким ходили через поле до музичної. А далі і спортивна школа його привабила. Особливо полюбив свого тренера Віктора Євгенійовича Шаровецького, з яким проводив багато часу і на тренуванні, і взагалі вони стали добрими друзями на довгі роки. Отже, після закінчення школи Андрій вступив на факультет фізвиховання педінституту, який закінчив із червоним дипломом. А наступного дня після випуску пішов в армію! Лише одну ніч вдома переночував. А все тому, що хотів служити у десантних військах, а то був останній день набору. І хоч його направляли працювати до сільської школи, то в армію можна було не йти, він так вирішив.
Катерина Яківна зберігає армійський альбом Андрія, де у світлинах живе зреалізована його мрія – він став десантником, підкорюючи щоразу впевненіше небесну блакить. Серед десятків облич, майже ідентичних, мати легко впізнає сина. “Дивіться, він завжди посміхається!”
Коли Андрій Бахтов повернувся з армії, отримав направлення на роботу до Пасічнянської школи.
– Ой, там він багато предметів викладав – і фізкультуру, і біологію, і навіть англійську – у ті роки по селах не вистачало учителів. А далі перейшов до рідної Новосільської школи, де теж викладав фізвиховання, а паралельно здобував другу вищу освіту – психолога. Працював також тренером Ярмолинецької ДЮСШ. Коли ж отримав диплом психолога, його запросили на роботу в органи внутрішніх справ, – згадує мати.
У новій царині кар’єра Андрія Григоровича стрімко пішла вгору. Він брав участь у миротворчій місії у Косово під егідою ООН. Тут знадобились і його знання і з психології, і з іноземної мови, і блискуча фізична підготовка.
– Я про його жодні проблеми не знала, – продовжує свою розповідь Катерина Яківна. – Для мене у нього усе було добре. Завжди. І як завжди – щира, дорога серцю усмішка та його ніжне “мамуля”. А насправді бувало усякого. Це уже потім я дізналася, що лікувався у шпиталі протягом 4-х місяців. А з 2014 року, коли почалася війна, він став одним із організаторів батальйону “Миротворець”.
Андрій Григорович Бахтов не лише долучився до створення “Миротворця”, став заступником командира – Андрія Тетерука, але й після обрання командира депутатом Верховної Ради очолив батальйон МВС “Миротворець”. Звільняв Слов’янськ, Попасну, Торець, Майорське та інші населені пункти. У серпні 2014 року з батальйоном опинився в Іловайську, кілька днів пішки добирався до своїх після розстрілу росіянами колони в “зеленому коридорі”. Повернувся на передову, воював у багатьох гарячих точках. У 2016 році отримав запрошення від Академії внутрішніх справ для викладання, пізніше очолив там кафедру військової підготовки.
24 лютого 2022 року записався в Києві у ТрО. У травні у складі батальйону “Свобода” 4-ї бригади оперативного призначення НГУ вирушив на Схід, незадовго став командиром 6-ї роти. Загинув у боях під Зайцевим, що на Донеччині.
– Я не знала, що Андрій загинув, навіть тоді, коли уже всі знали, мені не говорили. Дивувалась, що довго мені не телефонував, щоб повідомити, що все добре…
Із такою гіркою втратою материнське серце не змирилось і донині.
– Я не вірю, що його немає, – зі сльозами на очах ділиться почуттями Катерина Яківна. – Він часто мені сниться, такий, як завжди, красивий, усміхнений. Таким він живе в пам’яті, в серці, в думках. Ніколи ні на що не скаржився, усе в нього було добре. Де б не був, старався допомагати друзям, рідним. Біля нього завжди було багато людей, які його поважали. Як психолог, він прекрасно розбирався в людях, усіх умів підтримати, навіть у найскладніших ситуаціях. Ніколи не забуду нашої останньої зустрічі – це було 4 липня. Він приїжджав уже зі Сходу за машиною, яку йому тут передавали волонтери. Привіз мені та Миколі Станіславовичу подарунки – зручні кімнатні тапочки. Я їх практично не знімаю. Сказав, що не зможе приїхати на день народження, тому залишає такий подарунок. Коли ж мав від’їжджати, тричі сідав і виходив із машини, щоб мене обійняти…
Цвіте, квітує молодий сад… Андріїв… Мати приходить сюди і відчуває його дбайливі руки, його допитливі очі, добре серце. Плоди, які зродить знову цей сад – це його добрі справи, що житимуть довго між людей, троє синів будуть такими ж щирими та відданими улюбленій справі, як батько, сотні, а може й тисячі учнів навчилися від Андрія Григоровича, командира із позивним “Тихий”, жити за законами добра, цінувати справжню дружбу, а головне – любити та захищати Україну.
Алла ГУМЕНЮК.
Фото із сімейного архіву Катерини Яківни.
