У редакції часто трапляються зустрічі, які не просто врізаються у пам’ять, а збентежують душу, залишаючи там океан емоцій. Так було і кілька днів тому, коли до газети зайшла мати загиблого Героя Василя Морозова Олена Бугера. Разом із нею – її рідна сестра та моя хороша приятелька Валентина Білоус. Чорні жалобні хустки на головах жінок – як німий знак про важку скорботу.
Хіба ж підбереш тут слова, щоб якось втішити чи хоч щось сказати? Ні, бо їх просто не існує. Тих слів.. Знаючи історію пані Олени про те, як довго вона чекала і шукала безвісти зниклого сина, як рвалась на щойно звільнену частину Херсонщини, знаючи, що востаннє зв’язок був звідти, як вірила і трималась за найтоншу ниточку надії, котра то з’являлась, то зникала, сказати щось неймовірно важко. Натомість пані Олена спокійним і тихим голосом сказала: “Хочу через газету усім подякувати…” “Ви хочете подякувати?” – чомусь перепитала я. “Так, хочу подякувати. Усім людям, котрі прийшли провести мого сина, керівництву Ярмолинецької селищної ради, Томашівському старостату, усім, хто долучався до організаційних моментів, дорогим землякам, рідним, друзям. Особливо – бойовим побратимам мого синочка, бо їх прийшло багато. Імен – не вказую бо й то неможливо усіх назвати, тому адресую свою подяку ось так, усім разом, напишіть, будь ласка…”
Серце матері… Її втомлені від океану сліз очі, які за два роки чекання і надії втратили колишній блиск. Лише голос – тихий, ніжний, ласкавий – пливе, як тепла річка, коли вона розповідає про нього – єдиного, найріднішого, найкращого і найулюбленішого у житті чоловіка – її рідненького Василька.
“Ще маленьким хотів стати військовим, тільки військовим, – розповідає мати, – як радів, коли пішов навчатися до військового ліцею. Пам’ятаю, як я приїжджала туди на батьківські збори і раділа, коли Васю хвалили. Одного разу командир сказав мені, що він занадто добрий. А й я не здивувалась, бо ж він такий! Це добро вкладала в його душу по краплинці, а потім бачила, як віддзеркалює воно в його очах… Нікого не образить, захистить слабшого, буде відстоювати справедливість… Таким він залишився і тоді, коли здобув вищу військову освіту, коли розпочав службу у своїй улюбленій 10-й гірсько-штурмовій бригаді, коли проходив службу в зоні АТО”.
Розповідає мати про епізоди із Василькового дитинства, і промайне приємний спогад у її очах, світлою хмаринкою звеселить погляд втомлених та згорьованих очей.. “Я знаю, що він хвилювався за мене завжди, і навіть останнє голосове повідомлення його переслуховую, де він розважливо каже: “Та усе добре…” Так він завжди говорив: “Все добре”. А ще, коли уже служив і дав інтерв’ю військовим журналістам, дякував мені за підтримку у виборі професії. А як мало бути інакше? Я завжди його підтримувала і допомагала, як могла”.
Чи думала тоді, що доведеться пережити? Пів року невідомості і півтора року очікування підтвердження тесту ДНК. Результат – 99,9 % співпадіння, поїздка на опізнавання на ту ж звільнену Херсонщину, зустріч із побратимами, безліч дзвінків, розмов, версій і їх спростування. Ланцюжок… Це той, який подарувала йому у день народження. Здається, то був чи не останній аргумент.
“Я бачила безліч людей і море квітів, – розповідає пані Олена, – і була вражена тим, скільки земляків, знайомих і незнайомих прийшло, однокласників Васі, його побратимів приїхало. Люди усе організували. Тому й прийшла подякувати. Усім, хто прийшов.”
Багато різних подяк доводилось писати. Ця – особлива. Але передати слова матері Героя – то почесне право. От хочеться лишень від усього серця подякувати Їй, Олені Бугері – Матері зі величезним, добрим серцем, у якому навіть у такому горі знаходиться місце для подяки…
Алла Гуменюк.
