У 31 рік – захистити дисертацію на звання доктора філософії (PhD) у галузі медицини (хірургії), працювати у медичному закладі, який є флагманом хірургії в Україні – Національному Науковому Центрі хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова НАМН України, мати сміливість йти за власними мріями і покликом серця – усе це про нашу землячку, колишню випускницю Ярмолинецького ЗЗСО I-III ступенів №2 Юлію Бабій (Кукарєву). Як досягати мети, боротись зі страхом та вміти слухати себе – у нашій розмові із молодою кардіохірургинею та науковицею.
– Юліє, не буду оригінальною, бо все починається із дитинства. Тому традиційно: які найяскравіші спогади із ранніх років, із дитячого садочка, наприклад?
– Я не відвідувала дитячий садочок. Очевидно, батьки хвилювалися, щоб я не занадто часто хворіла, перебуваючи в дитячому колективі. Тому, я одразу пішла до 1 класу, який на той час знаходився у приміщенні дитсадка. Добре це чи погано? Сказати важко, це був вибір моєї родини. Але сьогодні як мама дитини дошкільного віку, я за те, щоб діти відвідували садочок, тому що це – елемент соціалізації, яка є важливою для становлення особистості. Однак, якщо гармонійний різнобічний розвиток дитині можна забезпечити вдома, відвідування садочка може бути не обов’язковим. А що стосується частих інфекційних захворювань у маленьких дітей, то це – невід’ємна частина становлення імунітету, тому, якщо не в садочку, то в початкових класах школи діти все одно будуть набувати імунітету, долаючи різні дитячі інфекції.
– Повернемось до Вашого дитинства, адже до школи Ви були готові завдяки домашнім заняттям із батьками.
– Так, я добре читала, писала, рахувала, пам’ятаю, як мама постійно зі мною займалась. Вона була досить вимогливою, але мені подобалось із нею вчитись. Думаю, ще тоді вона почала формувати мій цілеспрямований, сильний характер, за що я доросла їй дуже вдячна. Коли в мене щось не виходило, мама вчила мене не здаватись, а спробувати ще раз. Спробувати завтра. І рано чи пізно все виходило. Цим правилом я користуюсь досі. А батько передав мені багато любові до творчості і мистецтва: він зі мною малював, часто мені співав і розповідав про музику, багато читав і прививав любов до книги. Я пам’ятаю наш із ним “стандартний” дитячий малюнок: пеньочок, їжачок, листя, дерева. Він учив мене малювати правильно – промальовувати силует, ескіз, розтушовувати фарбу чи олівець. Пізніше я малювала і читала сама, дуже любила співати. Думаю, така любов і турбота батьків у дитинстві забезпечила мій гармонійний розвиток. Я і зараз залишилась такою, сильною дівчинкою із купою любові, ніжності і світла всередині.
– Отже, заняття вдома сприяли тому, що шкільна програма давалась Вам легко, Ви були відмінницею та золотою медалісткою.
– Я справді була відмінницею, але спеціально для цього нічого не робила і не усвідомлювала себе особливою, коли щось мені давалось легше або коли я знала більше. Вже у класі шостому-сьомому, коли почалася участь у предметних олімпіадах, я здобувала перемоги на шкільному, потім районному рівнях з різних предметів – українська мова та література, математика, фізика, біологія, правознавство, історія України – тоді вперше відчула смак перемоги. На той час у Ярмолинцях була своєрідна конкуренція між школами, бо неформально вважалося, що перша райцентрівська школа та технологічний ліцей були сильнішими. Насправді наша школа ніколи не відставала від них. У нас були висококваліфіковані учителі, і мої успіхи – це велика частина їхньої щоденної кропіткої праці. Тоді, в епоху, коли вільний доступ до інтернету був обмеженим, основним джерелом знань були вчителі.
Мені було цікаво вчитись, дізнаватись щось нове, володіти інформацією. Хоча я маю більшу схильність до гуманітарних наук, математику і фізику я завжди розуміла, і могла чудово впоратися із завданнями. Мій улюблений шкільний предмет – історія України і улюблена учителька – Олена Володимирівна Гладун. А ще я дуже любила українську мову і літературу та нашу учительку Людмилу Францівну Рогачевську (на жаль, уже покійну). Олену Володимирівну я постійно згадую, тому що вона крізь призму історії учила нас життю. Наприклад, вона часто говорила, що історія іде по спіралі, усе періодично повторюється – умійте аналізувати минуле, щоб передбачити майбутнє і вплинути на нього. Щоб розуміти різні історичні процеси, вона вчила нас аналізувати. А це вміння, на мою думку – ключ до усіх наук, ключ до розуміння життя. Я досі використовую у своїй роботі цю навичку: можливість розкласти “на молекули” будь-що незрозуміле, побачити істину всередині, а потім “скласти” все знову дозволяє знайти правду серед потоку інформації. От усього цього учила нас Олена Володимирівна. І я їй дуже дякую за ці дієві інструменти. Людмилі Францівні я вдячна й за те, що привила нам любов до усього українського. В часи, коли українське суспільство зросійщувалося, коли через культуру та ЗМІ нам нав’язували російську музику, мову, кінематограф, вона навчала нас бачити красу всього українського, чути мелодійність нашої мови, пам’ятати традиції. Завдяки цьому у мене, наприклад, була і є своя позиція стосовно української мови, культури. Я відчуваю в собі отой генетичний код, про який ми часто чуємо. І я пишаюсь тим, що я – українка.
Добре також пам’ятаю уроки фізики Анатолія Станіславовича Попіля, який усе складне пояснював на простих речах. Він говорив, що не обов’язково вивчати складні формули напам’ять, достатньо зрозуміти принцип дії, зрозуміти основу, і тоді складну формулу можна написати самому, але не з позиції завчених символів, а з позиції розуміння природи усіх фізичних процесів. І цим принципом я також досі користуюсь: зрозуміти основи, зрозуміти природу всіх речей, тоді умовна “формула” (читай – як відповідь, навичка) прийде сама. Наприклад, коли у свій час я вирішила займатись кардіохірургією, я почала з простого, з розуміння основ, і тільки на стійкі впевнені базові знання і вміння нашаровувала більш складні.
– Так ми і підійшли до закінчення школи, яке увінчалось для Вас золотою медаллю. Ця медаль була значимою?
– Медаль, як символ, була і є важливою для мене. Тому, що цей шматок металу є матеріальним свідчення важкої, кропіткої, нікому не помітної праці, проробленої за роки навчання. Люди часто знецінюють власні досягнення. Але дуже важливо помічати результати своєї роботи, тому що тільки так з’являється мотивація рухатись далі, такий собі приклад власного успіху, на який ти можеш опиратись в майбутньому. Тоді я відчула, що якщо змогла досягти визнання зараз, то зможу це зробити і в майбутньому, в будь-якій сфері життя, якщо гарно попрацювати. Тому я ціную свою шкільну медаль, хоч при вступі до вишу вона ніяк не допомогла мені. Але її справжня роль у моєму житті набагато більша – вона стала для мене у моєму юному віці символом і матеріальним свідченням того, що успіх будь-чого, над чим я працюватиму – реальний та неминучий.
– Це правда, що по закінченні школи Ви хотіли обрати журналістику?
– Так, це правда. Я по своїй суті – дуже творча людина. Ще у школі я була членом команди КВК, і якщо спочатку це були виступи за сценаріями Олени Володимирівни, то у старших класах я за її згодою писала сценарії сама. Також я писала сценарії до шкільних вечорів, без проблем могла написати вірш на будь-яку тематику. Тому реалізувати мрію стати журналісткою хотілось, більше того обрала для себе Київський інститут ім. Карпенка-Карого. Але одночасно був приклад мами, яка багато років працювала в медицині. Я часто бувала з нею на роботі і встигла відчути особливу внутрішню атмосферу, яка притаманна лікарні. Також я сприймала маму як мудру наставницю, надійну близьку людину, яка за потреби зможе допомогти. Тому, на той час мені довелось обирати свій шлях між цих двох, таких кардинально різних, варіантів. Я навіть тести ЗНО обрала з таких предметів, щоб підходили як до медичного вишу, так і на факультет журналістики. Усі склала дуже добре – 190 балів і більше. І зрештою обрала медичний університет.
– Чому саме Вінницький медуніверситет ім. Пирогова?
– Насправді, вибір у мене був широкий. Тоді можна було подавати документи до 5 вишів одразу, а далі – обирати. Я вступила на держбюджет одразу до всіх – Тернопіль, Вінниця, Чернівці, Київ, Івано-Франківськ. Обрала Вінницю, тому що це місто мого серця і душі, тому що я там народилась і прожила до п’ятирічного віку. Я завжди сумувала за Вінницею і мріяла повернулася.
– Як проходили студентські роки? Медичні виші – у числі найважчих у плані навчання.
– Так, навчатися в медуніверситеті – непросто, а особливо у ВНМУ ім. М.І. Пирогова, тому що там – високі вимоги, але натомість цей медичний виш готує найкращих спеціалістів. Щодо навчання, то завжди користувалась отим шкільним алгоритмом: спочатку зрозуміти основи, і тільки на міцні базові знання нашаровувати нові і більш складніші. До кінця третього курсу я зрозуміла, що хочу шукати нові шляхи для руху вперед. І тоді почала займатися науковою діяльністю, досліджувати окремі галузі медицини, які мене цікавили найбільше, а результати своїх досліджень публікувала у наукових студентських медичних журналах та висвітлювала у доповідях на студентських наукових медичних конференціях. До речі, ще у школі я виборола третє місце в обласному конкурсі-захисті наукових робіт МАН (Малої академії наук) у напрямку “Медицина”. І цей шкільний досвід став мені сильною опорою і поштовхом до наукової діяльності, але вже у студентські часи. Університетська наукова діяльність подарувала мені знайомства із багатьма студентами-однодумцями та лікарями-наставниками. Тоді ж я потрапила до складу університетської хірургічної команди, яка гідно представляла наш університет на Всеукраїнських змаганнях. Вже тоді я точно знала, що буду хірургом.
Після пар та лекцій я відпрацьовувала практичні хірургічні навички на кафедрі оперативної хірургії, у віварії. На літніх канікулах, вже після першого курсу, впродовж трьох років я працювала медсестрою з мамою тут, у Ярмолинецькій ЦРЛ. Мама навчила мене робити усю сестринську роботу. Це був дуже хороший майстер-клас від одного з найбільш суворих і кваліфікованих наставників за весь мій професійний шлях, навчання в моєї мами. Ті мануальні навички і клінічне мислення, які перейняла в мами тоді, я активно використовую по цей час. Починаючи з четвертого курсу університету, усі свої літні канікули я проводила в Вінниці, асистуючи на хірургічних втручаннях лікарям вже у справжній операційній.
– Тобто, усе починалось із Ярмолинець?
– Можна і так сказати. Дім моїх батьків – це місце моєї сили. Навчаючись у школі, я мріяла якнайшвидше поїхати вчитись, жити окремо, бути самостійною. Зараз я дуже рідко приїжджаю в батьківський дім, але завжди почуваюсь тут максимально вільною, незалежною, безтурботною. Це одне з небагатьох місць, де я можу відновити свою душевну рівновагу у непрості життєві періоди. Моя дитяча кімната, татів садок, мамині грядки і квітник – і я поринаю на мить у своє дитинство, той безтурботний і щасливий період життя. І набираюсь тут сил на нові звершення.
– А що спонукало навчатись далі в аспірантурі?
– Досвід наукової роботи ще зі студентських часів і любов до науки в найкращому сенсі цього слова. Справжня наука зароджується із щирої допитливості і прагнення зробити цей світ трохи кращим, знайти відповіді на складні та невирішені питання. В мене була така мета, в мене є вроджена допитливість, і я знала, як технічно це можна зробити.
Крім того, навчання в аспірантурі відкриває лікарю ще один паралельний шлях, яким можна йти, не залишаючи щоденну лікарську практику. Коли ти і лікар, і науковець, ти, з одного боку, можеш ділитися своїми результатами практичної роботи із науковою спільнотою, а з іншого – маючи доступ до глибоких наукових ресурсів, використовувати досвід інших колег. Поєднання цих двох складових дозволяє максимально оптимізувати тактику лікування пацієнта. Свій професійний шлях я завжди бачила як поєднання в собі практичної та наукової складових, які будуть підсилювати одна одну і в кінцевому результаті працювати на благо кожного конкретного пацієнта.
– Що для Вас – дисертація?
– Це мій невеликий внесок в розвиток медичної науки в Україні та світі, це логічне продовження всього, що я робила, ким я є зараз і ким хочу стати в майбутньому. Маю надію, вона принесе свою користь і, можливо, стане поштовхом для нових досліджень іншими молодими науковцями.
– Як Ви опинились у кардіохірургії?
– Якось на першому році інтернатури я вперше потрапила в кардіохірургічну рентген-операційну. І зрозуміла, що це – та галузь хірургії, якою я хочу займатись. Але кардіохірургія – це одна із найскладніших галузей хірургії. Для мене це про велику відповідальність і високі стандарти роботи хірурга. Без жодних компромісів. Тому я довго (декілька років) не наважувалась покласти на себе таку місію. Але, зрештою, поклик мого серця виявився сильнішим за мій найбільший страх, і я пройшла додаткову спеціалізацію з кардіохірургії, а потім з інтервенційної кардіології. Зараз я працюю інтервенційним кардіохірургом.
– Що це за хірургія?
– Це оперативні втручання на серці та судинах, які виконуються через невеликі “проколи” в судині. Умовно, судини (артерії і вени) в тілі людини для інтервенційного хірурга – це своєрідні колії, по яких ми можемо дістатися до будь-якої ділянки в тілі людини, також доставити по цих “коліях” потрібні інструменти і зробити потрібну операцію за допомогою цих інструментів. Такі оперативні втручання виконуються у спеціально обладнаних рентген-операційних під контролем рентгенівського випромінювання з використанням рентген-контрастних речовин. Це – хірургія майбутнього і одна з найбільш молодих галузей кардіохірургії та хірургії в цілому. Я вірю в те, що у кожної людини є своє призначення, своя місія на цій Землі. Зараз я цілком щаслива, тому що відчуваю: я там, де маю бути і займаюсь справою всього свого життя. На даний момент я працюю в Національному Науковому Центрі хірургії і трансплантології ім. О.О. Шалімова.
– Тобто, зовсім скоро ми побачимо іншу медицину, яка спричиняє менше болю, для того, щоб одужувати і яка здатна на те, що донедавна вважалося чудом?
– Саме так. І я радію, що є частиною цієї молодої галузі кардіохірургії і хірургії загалом, і маю можливість розвиватись і розвивати її паралельно.
– Насамкінець, ми розмовляємо напередодні Дня селища Ярмолинці. Щоб Ви побажали своїм землякам?
– Що ж, вітаю усіх ярмолинчан зі святом! Бажаю найшвидшої Перемоги і такого довгоочікуваного миру в Україні, міцного здоров’я, сімейного затишку і благополуччя, а також успіхів у всіх починаннях! А юнакам і дівчатам, які зараз закінчують навчання в школі і обирають свій власний шлях в житті, хочу сказати: вчіться слухати і чути себе, сміливо обирайте “своє” і “своїх”, йдіть за покликом серця. Ваш найбільший успіх чекатиме вас там, де захований ваш найбільший страх. Але ви не бійтесь нічого, тому що “сміливі мають щастя”!
Розмовляла Алла Гуменюк.
