«Я впізнаю Сергія у постатях незнайомих людей…»

За два дні – чорна для усіх українців дата: 24 лютого – війна… початок повномасштабної війни росії проти України. А тоді, 22-го лютого 2022, – Сергію Козиняку, Герою цього нарису, виповнилося усього 34…

Про Сергія і таких, як він, котрі непомірною ціною – життям – зупинили ворога і дали можливість нам тут прокидатись вранці, дихати, планувати справи на завтра, мріяти, –  маємо не забувати. Бо це не просто данина пам’яті, не просто високі слова про патріотизм та відданість рідній землі. Це – невимовний біль, скристалізований в іменах та датах народження і смерті, між якими несправедливо такий короткий термін.

Із рідною сестрою Сергія – Наталією Шереметою (Дем’янчук) – колись, у студентські роки, вишукували авдиторії біля розкладу рідного філфаку Кам’янецького педінституту, аби гризти той граніт, що називається наукою. Далі життя розвело: її – у науку, освітянство, мене – у журналістику. А тепер знову з’єднало: колишніх філологів не буває. Можливо, саме для цієї розмови. Про нього, про Наталиного брата Сергія, який два роки тому 22 лютого святкував свій день народження з друзями і зовсім не знав, що через день побажання «будь собою» й ін. зреалізуються… Вічність? Чи одна мить? Послухаймо.  

«Я розпочну із кінця.. Із того, як нам усім зараз його не вистачає. І не віриться, що минуло уже більше року, відколи Сергій загинув. Перший час я просто примушувала себе триматися, бо у мене – хлопці на війні, бо треба бути сильною, бо старша, бо я завжди сильна… Сказати, що батькам було погано, це нічого не сказати. Мама практично втратила зір, залишилося лише десять відсотків на одному оці, відмовили ноги. Тому я намагалась триматись і не плакати, зайвий раз не будити спогадів, особливо при батьках. Але увесь цей час я бачила Сергія на вулиці: десь знайома до болю хода… десь Сергієва куртка… там якийсь жест… Я впізнавала його у людях, бо хотіла бачити… Часом дивувалась сама собі, бо не сина бачила в тих хлопцях (знала: син МУСИТЬ повернутися); то інше почуття – біль, бо не можу наздогнати того хлопця. Серед людей я не шукала брата – просто бачила.

І сьогодні, коли я думаю про весну, одразу згадую ЙОГО – веселого, з «прикольчиками». Як ми на дачі у мами дружньо і швидко копаємо картоплю, бо ж на День незалежності хочеться потрапити…. І не лише дітям. Сергій та мій син Діма копали ту картоплю і, як завжди, без упину, розказували якісь байки, жартували, співали, зривалися здоровим, молодечим реготом. Сусіди озиралися, а тато підбуркував: «Якби хлопці не сміялися, було би швидше…» «Не буде швидше, – легко ставали ми з сестрою на бік веселунів, – навпаки, вони ось так, непомітно для самих себе роботу вправніше роблять, бо ж завтра запланували святкувати День незалежності».

Анекдоти, мемчики, «приколи», завжди позитивний настрій, якесь особливе вміння підбадьорити інших – усе це – про Сергія. Тепер – лише спогади, які «накривають» разом зі слізьми. Попри усталену думку, що час лікує, відчуваю щось протилежне. Спогади, які не просто не відпускають, а линуть із минулого хаотично, один за одним… Такі хвилюючі, такі мої… Ось 1988  рік. Народився Сергій. Я тоді була на 1 курсі, уже студенткою. Це був рік суцільних дефіцитів і нескінченних черг, які люди займали, не знаючи, що саме вдасться придбати. Я завжди після пар ходила у магазин «Дитячий світ» і ставала у чергу, щоб хоч щось купити для маленького братика: одяг, іграшки – неважливо. Але додому у Шепетівку завжди їхала із подаруночками.

Моя сестра Людмила на п’ять років молодша за мене, допомагала мамі його доглядати і сприймала Сергійка, практично, як рідну дитину, пізніше стала хрещеною мамою його сина Саші. Таким він був для нас, старших сестер – і братом, і десь сином, і чудовим другом, позитивчиком, який за хвилину «підправить» настрій.

А ось згадую Сергія уже студентом історичного факультету. Я завжди відчувала відповідальність за нього, тому часто наставляла і застерігала. Він завжди дослухався, обожнював усю мою сім’ю і, звичайно, був невід’ємною її частиною.

І знову – нова хвиля, навіяна такою дорогою для серця світлиною – син Діма із Сергієм у Покровську, уже під час війни. Син тоді перебував у  Бахмуті, а Сергій  – в Авдіївці. Вони зідзвонились і зустрілись  – у Покровську. Це останнє спільне із Сергієм фото. Куми зустрілися…

Як брат потрапив на війну?

Два тижні штурмував військкомати у Києві, його кудись забирали і з невідомих причин повертали. Вдень будував барикади з киянами, носив пісок, а вночі чергував містом.  Поки нарешті не домігся свого. Був зарахований до складу 3-ї окремої танкової Залізної бригади, прибув до місця її дислокації – у Ярмолинці, що на Хмельниччині. Саме тут зародилося міцне бойове побратимство Серія, я б сказала, братство. Бо а як інакше, коли читаєш слова побратима Паші Мельничука: «Він для мене був найкращим товаришем, на якого завжди можна було розраховувати… Мені так його не вистачає…». Ну і прапор бригади, що нам надіслали хлопці, озвучує те, про що сьогодні ще мовчать…

А от нещодавно вразив дзвінок від ще одного побратима. Він сказав, що має річ Сергія, яку хоче віддати. Виявляється, Сергій  ще в Ярмолинцях, у 3-ій танковій, подарував хлопцям нарди, коли їхав в Авдіївку… «Мені там їх точно не треба буде», – сказав.

Слухаю і боюсь спитати найболючіше… Натомість Наталя наче прочитала мої думки: «Сергій дуже хотів приїхати на день народження до батька – 3 грудня. Усе було домовлено із командиром. Залишилось піти на завдання на п’ять діб (а це нульова позиція, з якої було чутно розмови орків) – і така бажана відпустка. Ми, рідні, про це знали і відповідно розуміли, що тих кілька днів не буде зв’язку. Несподівано у мережі з’явився зелений вогник. Подумали, що, можливо, знайшовся якийсь острівець, де є Інтернет. Але через два дні – страшна новина: Сергія немає… Страшну вість повідомив близький друг і побратим Сергія – Рустам. Друзі знали про загибель Сергія, але розуміли, що не вони мали вибити нам землю з-під ніг.  Але таки вони. Бо «не так все швидко» у нас, у війську. І ми зрозуміли, що зелений вогник в мережі – то уже був не Сергій…»

Моя співрозмовниця розповідає далі. Десь – крізь сльози, десь – трохи впевненіше… Але зрозуміло лише одне: вона недарма впізнає свого брата у постатях незнайомих людей. Бо він – близько. У серці, у думках, у спогадах, у відео, які зберігаються у телефоні. І як паралельна реальність… Чому його улюблену каву зі згущенкою тепер рідні носять Сергію на могилу? Чому відео з фронту, де Сергій танцює без музики (бо завжди говорив, коли щось не виходить, потрібно танцювати), викликає спочатку тепло у грудях, а потім – нестерпний біль…Чому той невгамовний хлопчак, ведучий на телебаченні, учасник усіх шкільних та міських заходів у Шепетівці залишився у спогадах шепетівчан? А надто у класної керівнички Оксани Месь (школа №2), яка досі тепло згадує, як Сергій під час екскурсії в Одесі наздогнав тролейбус, аби забрати її маленького сина, який «випадково» не вийшов з її учнями.

Та найважливіше: ЧОМУ? Чому ці нелюди прийшли на нашу землю вбивати наших людей – синів, дочок, братів, сестер, матерів, татів, коханих… нас – українців?

Почесний громадянин двох міст Хмельниччини – Шепетівки та Кам’янця-Подільського, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (Указ Президента України №42/2024) і медаллю за оборону Авдіївки. Сергій Козиняк знайшов вічний спочинок на Алеї Слави у Кам’янці-Подільському. Назавжди – 34… Назавжди – серед тих, хто тримає небо над Україною.

P.S. Наталю, дякую за довіру. Вклоняємось доземно світлій Пам’яті мужнього захисника рідної землі – воїна Сергія… Згадуємо його сьогодні і у нас, в Ярмолинцях, звідки починався його бойовий шлях. Вічний спокій Герою у Небесних оселях…

Авдіївка забрала. А чи війна? за Велику Україну … Хоч як, але Ковток для виживання нам наш Воїни Світла відстояли… І доки є ті, хто люблять, пам’ятають, шанують, минулого часу не існує… Ми Переможемо! Слава Україні і її Героям!

Алла Гуменюк. Світлини із сімейного архіву Наталії Шеремети.