У селі Вербка Сергія Володимировича Квасницю, без перебільшення, знають усі. Він живе тут із народження, любить своє село, своїх людей…
Усе тут йому до снаги: і чудові подільські краєвиди, і щедрі ліси, де знайомий кожен кущик і деревце, бо ж надто досвідчений він грибник та ягідник. А ще тривалий час працював у лісі. З-поміж земляків теж з усіма по-братськи – як у селі. Бо коли якась допомога у господарстві необхідна, кличуть Сергія, знаючи, що він обов’язково відгукнеться, допоможе. Тому і йому люди завжди йдуть назустріч. Якщо товариство дотепним жартом потрібно підтримати, тут Сергій теж – завжди разом із людьми.
На жаль, у житті чоловіка не завжди усе було так, як би хотілося. За свої неповні 57 років переживає уже другу війну. І не просто переживає чи вболіває душею – бере безпосередню участь у бойових діях.
Вперше це було у зовсім молодому віці. Після закінчення місцевої восьмирічки навчався у профтехучилищі обласного центру, де здобув професію токаря. На строкову військову службу був призваний у квітні 1985 року. Кілька місяців навчань і у серпні Сергій опинився разом з іншими юнаками-військовослужбовцями у Кабулі.
Афганська війна – місце жахливих випробувань, жорстоких підступних боїв, болю, втрат, розчарувань. Сергієві судилося перебувати у тому пеклі майже два роки – до 24 липня 1987-го. Повернувшись додому, про ті роки розповідав мало. Та й майже нічого не розповідав. Бо про що ж, мовляв, говорити: війна…
Коли ж у лютому 2022 року розпочалось повномасштабне вторгнення рф до України, для Сергія особистого вибору практично не було. Він був мобілізований, і 10 березня уже розпочав військову службу. Попередній досвід, очевидно, знадобився у нових реаліях війни за свою рідну землю, за Україну.
– Ми з батьком – постійно на зв’язку, кожного дня, – розповідає донька Іванна, яка працює операційною медсестрою у КНП «Ярмолинецька багатопрофільна лікарня», – Знаю, що він вболіває та завжди переживає за тих бойових побратимів, котрі молодші за віком, мають не так багато військового досвіду.
Хоч афганський досвід не завжди спрацьовує, бо за словами батька, то дві різні війни. Найперше, сьогоднішня війна – за свою землю, за рідну Україну, за родину. Це війна за вільне життя у власній країні. Батько також каже, що бійців мотивує підтримка людей, рідних, земляків. Це додає сили у щоденній боротьбі. А сам вболіває за молодих хлопців, каже, що як може, допомагає їм порадами зі свого досвіду. Поряд із тим доповнює власні знання та вміння сучасною інформацією. Протягом червня 2023-го перебував на військових навчання у Іспанії, які проходили за стандартами НАТО, а тепер передає навички взаємодії із сучасною технікою бойовим побратимам.
А ще Сергій Володимирович щиро переконаний, що такі сильні, сміливі, вмотивовані сини і доньки України, які служать у лавах ЗСУ і поряд з ним, і в інших військових формуваннях обов’язково здолають ворога та визволять рідну країну. А він повернеться у рідне село. Бо ж ліс чекає.. І город, і садок, і донечка виглядає, і усі рідні…
Алла Гуменюк. Фото надане родиною С. В. Квасниці.
