Сьогодні, на жаль, Різдво не усі можуть відсвяткувати вдома, у звичній атмосфері та із близькими людьми. Війна розкидала українців по всьому світу, але ми продовжуємо дотримуватися традицій, вірити у краще та чекати перемоги! Своїми думками із цього приводу поділилася і письменниця Наталія Міхайлова, яка також вимушено святкує цей день за сотні кілометрів від рідної оселі.
Домашній затишок
Сьогодні – Різдво. Вже вдруге зустріну його в чужому краю, тому чим ближче свято, тим частішають сумні думки. Спогади, спогади нескінченною течією несуть мене подалі від війни та реалій життя. Не допомагає в’язання чи прогулянки на свіжому повітрі. На що не поглянь – все нагадує минуле і жодних думок про майбутнє. Розумію, що потрібно відпустити минуле, аби впустити нове. Та як? Сил не вистачає відпустити, бо це все, що лишилося в скарбничці.
В хаті – тепло, на столі вже захолонув чай з м’ятою, бо не дуже люблю м’яту, але п’ю, щоб трохи заспокоїтися. Вітер завиває в димар та стукає в ворота. Снігу майже немає, напевно від того: сіро, сумно, несвятково. Чогось хочу, але сама не знаю чого. Хоча, знаю – домашнього сімейного затишку, як було у дитинстві вдома на Луганщині. Знов ніби засмоктало в тунель і швидко понесло в минуле…
Мені років дванадцять. Мама й тато часто працювали допізна, тож доводилося самій лишатися ввечері. Раніше мене залишали в бабусі, та я ж вже не маленька… До того ж бабуся рано лягає спати, а мені ще зовсім не хочеться. Довівши, що цілком можу бути самостійною, чекала батьків. В грубці жарко палав вогонь і коли вимикала світло – вогняні коники скакали по стінах. Любила за ними спостерігати, допоки не згасав вогонь. Щось собі наспівувала, за слухачку була стара кицька, яка скрутившись в калачик, лише зрідка ворушила сірим хвостиком та тихо муркотіла. В вікно зазирав місяць, надворі було видніше, ніж в хаті, бо надвечір випав пухкий сніг. Як втриматися в хаті, коли він виманює, кличе. Швидко вдягнувшись, схопила рукавички, вскочила в батькові великі валянки, вибігла на сходи, глибоко вдихаючи морозне повітря. Зібравши з підвіконня сніг, спробувала покачати по стежці до воріт. Чудово! Добряче налипає, тож за якихось 10 хвилин вже вартувала біля воріт снігова баба з мітлою, морквиною замість носа та відром на голові. Підправивши з усіх боків, стояла, милувалася своїм шедевром.
– Зараз прийдуть батьки, от будуть здивовані. А вранці вийде хрещена на двір і з посмішкою спитає, хто ж це вночі її зліпив? – витрусила вже зовсім мокрі рукавиці, ще вдосконалила снігову скульптуру, причепивши гудзики з кукурудзи. Винесла на двір лижі і кілька разів промчала до третього від хати ліхтаря. Навіть жарко стало, скинула з шиї шарфик. Голос мами вже кликав до хати та хотілося ще і ще мчатися вулицею по накатаній лижні. Шкода, ніхто не побачить, як вправно я це роблю, ніби справжній лижник. Але розвагам настав кінець: від лижі відірвалося кріплення, нога зіслизнула, секундна справа: й я лежала утнувшись носом в сніг.
“Тепер точно треба йти, бо ще й від тата дістанеться на горіхи. Він сердиться, що беру його валянки, бо потім в мокрих обходить господарство”, – подумала.
Вечеряти не схотіла, п’янка голова від прогулянки вже схилилася до подушки. Щось намагалася розказати мамі, та мелодія сну вже водила мене іншими світами. Яке ж то було щастя! Тільки зараз усвідомлюю, що то був найкращий час мого життя. Там відчувала себе спокійною, захищеною, безтурботною. Здавалося, що так буде завжди. Ніщо не порушить того затишку, не згасить вогнище в грубці, батьки будуть такими, як тоді, а зима – сніжною, світлою, лагідною, з візерунками на вікнах, з бурульками, звисаючими з дахів та подарунками під ялинками.
Потім були інші зими, радісні і сімейні святкові вечори. Коли ми з чоловіком стали батьками та вже наш син розпаковував подарунки й вночі шелестів обгортками від цукерок. Неймовірний, незабутній запах мандарин розлітався кімнатою. І знов я думала: так буде завжди… Але прийшли ті, що відібрали затишок, відібрали те, чого ніколи не повернути… Я знаю, чого хочу більше за все – щоб Добро взяло перемогу над злом. Щоб настав мир та спокій. Син і чоловік повернулися живими й здоровими до мене. Щоб кожна українська родина знову відчула той тихий сімейний затишок. А під яскравими Різдвяними ялинками бігали щасливі, усміхнені діти та онуки, шелестіли обгортками та тішилися подарунками, пахло мандаринами та відчувалося справжнє свято.
Наталія Міхайлова.
