Ні труни, ні хрестів, і ні тризни!
Прямо в яму навіки-віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни,
І її затамований гнів.
Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовані слова: голод, голодомор. 25 листопада – день вшанування загиблих у час Голодомору.
Трагічна пам’ять про Голодомор – як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо у нього подивитись чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатись і покаятись, щоб не повторилося найстрашніше за всю історію України. Штучне, насильницьке винищення людей.
1933-й рік. Найчорніший час в історії України. Жахливо навіть через роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптом зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932-й рік. Пухли старі й малі, вимирали родини і села. Це був справжній Голодомор, організований комуністичною партією та її керівництвом на чолі зі сталіним. Його метою було примусити українських селян іти до колгоспів, придушити будь-який спротив радянській владі. Робився нищівний приціл на майбутнє: знищити українську націю, великий і гордий слов’янський народ.
Пекельні цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот,
Немов прокляття ожива,
Рік тридцять третій?
Голод? Голод?
Моя мати, Олександра Михайлівна Слюсар, 1930 року народження, уродженка Полтавщини, згадувала: “В нашому селі Вереміївка, що біля самого Дніпра, померло більше як 1400 душ (із 2000). В 1932 році картопля не вродила. Але вродили кавуни, гарбузи, огірки, кукурудза. Все, що було на городах, дочиста забрали активісти, не залишили нічого, промовляючи: “Так власть требує”. В село, і в нашу сім’ю, де було п’ятеро маленьких дітей, прийшов голод, якого не витримали і померли мої брати – Максим (1921 р.н.), Григорій (1923 р.н.), Андрій (1925 р.н.), вижили я і моя сестричка Галина (1926 р.н.).
По наших селах (Полтавщина – із найродючішими чорноземами України) було багато випадків канібалізму. Сусідка Уляна зарубала свого маленького сина і зварила, щоб прогодувати решту дітей. Скаламутився в неї розум, кричала тільки: “Толя, Толя, Толя”… В пониззі Дніпра були села, де не залишилося жодної живої душі”.
Не краща доля була і в подолян, зокрема, жителів Ярмолинеччини. Ось що розповідала моя тітка, жителька села Савинці Віра Миколаївна Худяк (1924 р.н.): “Перед самим голодом ми з сестрами Ріммою (1926 р.н.) та Ганною (1928 р.н.), маленьким братиком Семеном (1930 р.н.) і матір’ю залишилися без годувальника – батька забрало ДПУ десь на початку 1931-го року. До 1932-го року в нас був кінь, корова, поросята. А під час цих важких років коня та поросят забрали до колгоспу, а корову мати відвела до Фрамполя (нині село Косогірка) і продала євреям за мішок борошна. Запитуєте, чому настав голод? Та тому, що ходили по хатах й забирали все: зерно, борошно, продукти. Ходили чужі люди, мабуть, із району приїздили, і свої – активісти-односельці (хай Господь їх не пам’ятає), ходили по три-чотири чоловіки з хати в хату, із важкими залізними ключками, штрикали і шукали ними скрізь: і на городі, і на подвір’ї, у сінях, полі, хлівах… Як страшно було! Забирали у людей все до останнього. Заглядали скрізь, харчі видирали, в прямому розумінні, з рота. Не залишали нічого, що можна було б з’їсти. Вони приходили і вдень, і вночі. Якщо хтось доносив, то могли прийти три-чотири рази. Тому практично нічого сховати не можна було. У нас в коморі були заховані у діжках зерно та картопля. Діжки накрилися шаром землі та глини, але озброєні металевими дротами комуністи з комсомольцями знайшли і забрали все… Одного разу мати заховала горщик з квасолею на припічку, але ці ж представники влади відібрали і цю останню поживу”.
Спогади продовжує Вірина сестра – Ганна Миколаївна Побережна (1928 р.н.): “В той час в селі Савинці був колгосп, усіх тоді гнали туди на роботу, але перед голодом туди не багато хто й ходив, хоч і змушували.
Ой, не питай, що було в 33-му році: їсти не було що, по селах копали картоплю гнилу, ще й мерзлу. Доведені до відчаю люди їли жаб, мишей, щурів, горобців, хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття, вживали кульбабу, реп’яхи, проліски, липу, акацію, лободу, щавель, кропиву.
За комуністичним законом 1932-го року заборонили збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За зберігання колосків звинувачені карались на не менше 5 років ув’язнення в далеких таборах з конфіскацією майна і навіть до найвищої міри покарання – розстрілу. Так, за 1 кг пшениці судили і відправили в Сибір на 7 років мого брата Петра Пампурака (мій хресний батько- авт.), оголосили його ворогом народу.
У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто й ще живих, звозили й складали в яму й закопували. Так, наша сусідка Ксенія Ситник похоронила своїх двох синів. Перенесла їх обох завернутих у ряднину на цвинтар. Сама викопала могилу і захоронила своїх синочків. Щодня в селі, майже бездушному, біля церкви бив дзвін…”
Зворушлива розповідь про ті роки вчительки Савинецької ЗОШ Зіни Василівни Сторож, яку я передаю дослівно: “Моїм батькам – Василю Павловичу Лошковецькому та Клавдії Гаврилівні, 1921 року народження, мали в 1932-му по 12 років. Вони були ще дітьми. В школу не ходили, бо не було в що одягнутися і взутися. А тільки зійде сніг, діти босі виходили на вулицю, грали різні ігри. Міряли глибину калюж на вулиці і дуже хотіли до школи, де навчалися діти різного віку в 1-4 класах. Хто закінчив чотири класи, вважався дуже грамотною людиною.
Згадують, якою довгою і важкою здавалася їм зима 1932-1933 років. “Люди вмирали як мухи”, – так говорила мама. Кожного дня на кладовище вивозили померлих людей, їм труну ніхто не робив, бо не було кому і з чого. Людей хоронили загорнутих в покривало або в простирадло. Везли просто на санчатах. Трупи померлих прив’язували до санок. Траплялося таке, що по дорозі на кладовище помирали люди, які тягли померлих.
Із приходом весни люди варили молоду травичку, кропиву, яглицю, кульбабу, щоб не померти з голоду. Виходили на город, знаходили гнилу картоплю і теж їли. Люди почали рідше помирати, бо рослини їх підтримували.
Мій батько розповідав, що їв кашу з лободи. Часто боліли животи, опухали ноги. Діти були дуже худенькі: одні кісточки і шкіра. Очі глибоко западали, колір шкіри був жовтий, як у померлих.
Виживали тільки ті люди, які зуміли заховати десь далеко трішки зерна або борошна. В новоутвореному колгоспі давали по 2-3 відра, щоб засіяти велике поле. І, не дай Боже, хтось візьме жменю зерна. Його одразу заарештовували і відправляли в сибір.
Під час сівби не можна було навіть зернини з’їсти. Якщо цілий день сіяв руками поле, то давали спочатку 100 грамів зерна, а потім – 200, якщо в сім’ї є діти. Це зерно ввечері мололи на жорнах і варили кашу. Так окремі люди виживали, котрі могли ще працювати, – згадує батько”.
Були поодинокі випадки людоїдства (не масові, як в центрі та сході України) і в нас на Ярмолинеччині. Ось що розповідала соколівчанка Феодосія Григорівна Цмикайло (1917 р.н.): “Один мужик, Іван Козак, з нашого села разом з жінкою зарізали свою дитину, коли прийшла міліція, то від неї залишилися лише руки і ноги”.
А у Проскурівці, за архівними матеріалами, за відро кукурудзи сусід задушив сусідку.
На початку 1933-го року практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Забороняли говорити правду, забороняли пом’янути замучених, доглядати могили умертвлених нелюдами немовлят, згадати запроторених на каторгу невинних. Намагаючись врятуватися, тисячі селян йшли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліба. Але сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міста, були блоковані. Усе ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали просто на вулицях.
Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Смертність дітей сягала, за деякими неповними підрахунками, 50 і більше відсотків від загальної кількості померлих від голоду селян України. Діти значно швидше хворіли внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження. Безпритульність дітей в Україні була тоді явищем масовим, яка свідчила про катастрофічні наслідки Голодомору. Дитячі будинки були переповнені, а до бараків (їх створювали для безпритульних) діти боялися ходити, тому що там частіше помирали. Люди називали їх бараками смерті.
Ті, хто якимось дивом вижили у дитячих бараках, залишили спогади про своє жахливе дитинство. А в 1941-му році вони захищали країну, уряд якої не захистив у 1933-му році їхніх братиків і сестричок, батьків і матерів. Дивна наша історія, безмежно доброзичливий народ. А, можливо, просто заляканий злочинною діяльністю тоталітарного комуністичного режиму.
Голод охопив усю Україну, але небачених розмірів набув на півдні, сході та в центрі України.
Це остання хлібина, остання?
Очі горем налиті вщент.
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання?
Після неї – голодна смерть…
Відомості про голод в Україні надійшли на Захід. Перші відгукнулися українці західних земель та емігранти. Було створено комітети допомоги в Європі та за океаном, надіслані матеріали до Ліги Націй, питання порушувалося в Британському парламенті. Але радянський уряд відкидав пропозиції про допомогу з-за кордону, стверджуючи, що інформацію про голод поширюють вороги соціалістичної країни.
У 1932-1933 роках українці з польських берегів Збруча і Бугу пускали плоти з харчами, і польські прикордонники дивились на це крізь пальці. Вони не стріляли. Стріляли радянські прикордонники в українців, які намагалися перехопити ці плоти. Щоб перешкодити самочинним утечам величезної маси голодуючих за межі республіки, на її кордонах було розміщено загороджувальні загони внутрішніх військ.
Страхітливий злочин, який організували московські більшовицькі вожді, ніколи й нічим не стерти з пам’яті. Лише протягом 1932-1933 років загинула п’ята частина сільського населення України. За різними оцінками, штучний Голодомор забрав від семи до десяти мільйонів життів.
Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933-го року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Адже й нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, досі ті, хто залишився живим, з болем у серці згадують ті страшні роки. І кожен із них переконаний, що немалу роль у створенні штучного голоду зіграли й місцеві прислужники сталіна та кагановича. Їх з огидою згадують літні люди.
Штучний голод 1932-1933 років, цей жахливий злочин проти власного народу, за механізмом творення і страхітливими наслідками, слід занести до книги трагічних дат в історії людства. Він посів би першість серед злочинів, вчинених фашистами за роки Другої світової війни.
І сьогодні нехай кожен із нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою, вони повинні жити в пам’яті усіх українців.
У ці дні, коли на нашій землі йде жорстока війна з московськими окупантами, по всій Україні відбуваються численні заходи-реквієми, відчинімо свої душі й серця для пам’яті про ті страшні роки, зробімо все для того, щоб ніколи за будь-яких обставин подібна трагедія більше не спіткала Україну.
Микола ПОБЕРЕЖНИЙ, голова районного осередку товариства “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка.
На фото: фрагменти експозиції музею пам’яті жертв Голодомору у Меджибожі.
