Конотопська битва залишалася довгий час забороненою темою в російській та, особливо, радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про “споконвічне прагнення українців до союзу з росією”. Конотопська битва мала велике позитивне значення: по-перше, вона в самому зародку знищила ідею “багатостолітнього прагнення народу об’єднатися з російськими братами”; по-друге, в Конотопській битві Україна відстояла своє право на власний національний шлях; по-третє, в цій битві українці зруйнували російський міф про те, що “в історії росіяни ніколи не воювали з українцями”; по-четверте, вона зруйнувала міф про природній анархізм українців, їх нездатність до власного державного будівництва і по-п’яте, Конотопська битва засвідчила цивілізований вибір України – на Захід.
Битва між військами гетьмана Івана Виговського та Кримського ханату з одного боку і московського війська з іншого, один із ключових епізодів московсько-української війни 1654-1659 років, під час якої козацько-татарське військо Івана Виговського ущент розгромило московську рать.
Маленьке місто Конотоп, що на Сумщині, тоді повністю виправдало свою назву: у довколишніх болотах знайшов безславний кінець цвіт московської дворянської кінноти.
Мені випала нагода у складі хмельницької козацької делегації побувати в степах під Конотопом на Сумщині, де вдячні нащадки славних предків разом із козацькою спільнотою України урочисто відзначили 360-ліття Конотопської битви українців з росіянами, що золотими літерами вписана в історію нашого народу.
“Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654-1655 років, загинув за один день і вже ніколи після того цар московський не міг вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Мстиславович до народу і жах охопив москву…” – пише російський історик XIX століття С.Соловйов про наслідки Конотопської битви. А поки що невеличкий екскурс в історію.
Напередодні, у вересні 1658 року Виговський, якого козацька Рада обрала на гетьманство після смерті Хмельницького, підписав із Польщею Гадяцький договір. Гетьманщина мала стати третьою частиною Речі Посполитої під назвою Велике князівство Руське. Зрозуміло, що угода з поляками означала кінець союзу з московським царством. Російська історіографія (читайте і радянська) трактує цей вчинок колишнього генерального писаря як зраду, ігноруючи причини, що спонукали нового гетьмана шукати дружби з поляками. Якщо коротко, то вдатися до такого кроку Виговського спонукали численні порушення царською стороною угоди, що була укладена за підсумками Переяславської ради. Московський уряд постійно втручався у внутрішні справи Гетьманщини, посилювали військову присутність на Лівобережжі, підбурювали антигетьманську опозицію до збройних виступів. Інакше кажучи, поводились на козацьких землях як господарі.
Восени 1658 року уряд московії перейшов до збройного вторгнення в Україну. 15-тисячна московська рать під орудою Ромодановського вдерлася на Лівобережжя. Об’єднавшись з ворогом Виговського Іваном Безпалим, якого московіти проголосили наказним гетьманом, інтервенти захопили й пограбували низку українських міст, зокрема Миргород, Лубни та Пирятин. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським одного із міст України: “Він зустрів процесію від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи, сказав, що “винуватого Бог знайде, а війська потішити й нагородити за праці, в поході понесені”.
Така поведінка московського війська схиляла на бік Виговського все більше цивільного населення та козаків. Тим часом велика московська армія (усілякі дослідники стверджують, що їх було 150 тисяч, проте більшість істориків кажуть, що їх було не більше 70 тисяч вояків) на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. Хоч би там як, проти Трубецького стояло лише 4 тисячі козаків на чолі з Гуляницьким. Ніжинський полковник хоч і поступався ворогу кількістю, зате переважав завзятістю й хоробрістю: він нападав на обози московітів, змушуючи противника уповільнювати наступ. А після одного з таких зухвалих рейдів козаки Гуляницького під самим носом у супротивника зайшли у Конотоп та зачинили брами. Зрадити Виговського і здати місто відчайдухи відмовилися…
А що князь Трубецькой? Він усією своєю силою спробував взяти Конотоп. Потужних укріплень тут не було – земляний вал і частокіл із ровом, тож московський князь, вочевидь, не сумнівався в успіху. Щоправда, Конотоп був оточений болотами, але Трубецькой на те не зважав. Вранці 21 квітня, відслуживши молебень, він почав наступ. Місто обстріляли з гармат, почався бій. Деяким московським загонам вдалося вдертись у фортецю, але козаки Григорія Гуляницького мужньо боронились та вибили загарбників із міста з великим втратами.
Відомо, що козаки вписали яскраву сторінку у світову військову історіографію, навіть Наполеон захоплювався і вивчав прийоми ведення бою козаками. Саме козацька випадковість, мужність і віра допомогли захисникам Конотопа встояти проти багатотисячного московського війська. Облога тривала понад два місяці, доки під Конотоп не прибули війська гетьмана Виговського: доки Трубецькой морочився з облогою, гетьман заручився підтримкою поляків і татар.
Загалом об’єднане військо мало близько 50 тисяч вояків, і тепер сили супротивників були кількісно приблизно рівними. Щоправда, основу московської армії становила важка кіннота – елітні підрозділи, які комплектувалися з високодостойних московських дворян. Окрім того, допомогти інтервентам прибули вояки наказного гетьмана Безпалого, котрий боровся з Виговським за булаву. Головна деталь: Трубецькой і гадки не мав, що з Виговським прибули татари і поляки.
Рано вранці 29 червня 1659 року імітуючи панічний відступ перед лавою важких кіннотників, яких очолював воєвода Семен Пожарський, козаки заманили ворога в пастку – у вузький яр, що перед тим затопили, загативши річку. Три постріли з гармат і три вогненні стріли дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарського, що було повною несподіванкою для московітів. Відступати по вогкому грунті було дуже важко, міст був зруйнований, почалася різанина. Упродовж запеклого бою було знищено майже 30 тисяч московського війська, а 58 тисяч вояків разом з кількома відомими боярами були захоплені в полон.
Кавалерійському воєводі Пожарському (під час московсько-української війни відзначився особливою жорстокістю проти мирного населення) не терпілося першому розпочати цю битву. Але у ході цього побоїща він потрапив у полон до татар, де його нестримний норов цим разом зіграв з ним злий жарт: він, за свідченням літописців, “вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі”. Розлючені ж татари відтяли Пожарському та іншим московським військовим керманичам голови.
Сам Трубецькой, отримавши звістку про поразку, спішно зняв облогу Конотопа й наказав відступати на москву. Козаки Гуляницького негайно вийшли з міста й почали переслідувати ворога, згодом до них приєдналися татари. Вони йшли навздогін протягом трьох днів аж до московського кордону, однак так і не спромоглися повністю знищити ворога. Щоправда, царські війська, утікаючи, втратили левову частку артилерії, бойові знамена, скарбницю та обоз. Трубецькой дивом залишився серед живих, діставши два важкі поранення.
Звістка про поразку швидко досягла першопрестольної: на підступах до москви зчинилася паніка, поміщики кидали свої маєтності й разом з селянами тікали під захист міських мурів. Ширилися чутки, що цар від’їжджає за волгу, у ярославль. Московський люд добре пам’ятає козаків Сагайдачного…
Проте хвилювання виявилися передчасними. Через складну політичну ситуацію Виговський не зміг повторити походу гетьмана Петра Сагайдачного 1618 року на москву. Орда, спустошивши південне порубіжжя московського царства, повернула на багате Лівобережжя, грабуючи населення. Тож тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та кілька інших українських міст, які утримували московіти, як прийшла звістка з Криму про те, що козаки Івана Сірка, щоб помститися, напали на татарські поселення. Це примусило хана з ордою залишити Виговського і вертатися в Крим.
Наслідки битви під Конотопом були жахливі для московської держави. Однак все-таки переможцем в українсько-московській війні 1658-1659 років стала московія. А тепер треба запитати себе: чому? Та тому, що саме через постійні суперечки у середовищі козацької старшини тоді не вдалося відбитися від московського ярма. Давньоруські міжусобиці і роздрібленість, “одна булава – три гетьмани” і т.д., – це все події одного ряду. Громадянська війна, що спалахнула в Україні слідом за такою блискучою перемогою, і ганебними одвічними старшинськими чварами, дала час москві для перепочинку, після чого відновлене військо з новою силою посунуло в Україну.
Від цієї експансії Україна не могла занадто довго відбиватися… Такий яскравий факт, як Конотопська битва, не міг вкластись в прокрустове ложе міфу про воз’єднання України з росією, а тому його намагалися замовчувати, як у царській росії, так і у радянському союзі.
І, хоч видатна перемога Івана Виговського під Конотопом над московським військом увійшла в історію України черговим змарнованим шансом на теренах боротьби за омріяну незалежність, таким собі показовим прикладом виграної битви і програної війни, проте вона стала непересічною історичною подією, вплив котрої на історичний поступ ще далеко не вичерпаний, особливо зважаючи на події сьогодення, коли наш народ веде боротьбу з тими ж самими московськими окупантами. А тому Конотопська битва може слугувати яскравим прикладом прояву найвищих воєнних чеснот задля свободи і слави рідної України.
Козаків, які загинули в цій битві, поховали в одній братській могилі, а на її місці поставили церкву на честь 40-ка мучеників Севастійських. Сьогодні це Конотопський Вознесенський кафедральний собор, який люди за традицією і досі називають Сорокасвятською церквою.
На місці битви встановлено пам’ятний хрест. У центрі села Шаповалівка (за 10 кілометрів від Конотопа) височіє пам’ятник Івану Виговському – видатному українському політичному і державному діячу.
Микола ПОБЕРЕЖНИЙ, магістр козацтва.
