Про Ольгу Олександрівну Бочарову уже писали на сторінках газети «Вперед», але не нашої, а колишнього Артемівська, зараз Бахмута, що на Донеччині. Ще тоді, у 1986 році, розповідали про неї як про депутатку міськради та зразкову працівницю, яка перевиконувала робочі плани. Зараз же знайомимо з історією життя жінки, яка виїхала з-під обстрілів у Бахмуті – міста, яке любила усім серцем, де прожила 66 років, звідки уся її родина. Зараз Ольга із сином та чоловіком мешкає у Ярмолинцях, але вірить, що одного дня обов’язково повернеться туди, де найсолодші абрикоси, де дача через дорогу від будинку, де чекала в гості дітей, а потім внуків і правнуків.
У той травневий день 2022 року, коли Ольга приїхала на Хмельниччину, небо наче розділяло тугу жінки за рідним домом: такий сильний дощ тоді був. Спершу її із сім’єю розмістили у Новому Селі, там вони жили більше місяця, але місця було мало, адже ділили приміщення із власниками. Тож у липні родині запропонували звернутися до Церкви євангельських християн-баптистів «Стрітення Господнє», що у Ярмолинцях, у ній якраз приймали внутрішньо переміщених осіб. Поселити на території Церкви готові були одразу, тому Ольга із чоловіком Олександром та сином Сергієм, зібравши речі, наступного дня переїхали у окрему кімнату. Тут вони живуть і зараз, жінка готує на кухні для п’ятьох осіб, гуляє із чоловіком у парку та ходить на місцевий ринок. Розповідає: «Мені подобаються Ярмолинці, тут усе близько, люди, які нас прийняли, толерантні, нічого зайвого не спитають». Але відчути себе, як вдома, вона не може, усе рідне залишилося серед руїн міста, яке стало, наче чорною пусткою на карті.
Життя пані Ольги, як і її рідного Бахмута, активно вирувало до початку повномасштабного вторгнення. Вона із 15 років почала працювати на виробництві. Спершу трудилася на швейній фабриці імені 8 березня, за деякий час перейшла на взуттєву, яка протягом 20 років була основним місцем роботи жінки. Разом із чоловіком, з яким 28 грудня цього року святкуватимуть золоте весілля, виховали чотирьох дітей: двох доньок – Ірину та Оксану та двох синів – Володимира і Сергія. Як багатодітна родина отримали від фабрики квартиру. У 2009 році жінка також допомагала із висадкою дерев у новоствореному еко-центрі «Парадиз». Ольга Олександрівна розповідає: «Я не скажу, що ми жили багато, але все необхідне у нас було, через дорогу від квартири – дача, на якій полуниця, малина, смородина, аґрус, і абрикоса, такої великої та солодкої, як там, більше ніде не бачила». Перед пенсією збирали із чоловіком на пральну машину, хотіли придбати новий холодильник, у цьому допомагали діти. Ніхто й подумати не міг, що в один день усе доведеться залишити, що життя ніколи не буде таким, як раніше, що згадка про рідне місто стане настільки нестерпною та болючою.
У перші дні повномасштабної війни сім’я перейшла до будинку старшої доньки, у якому був великий підвал. Але коли розпочалися серйозні обстріли, навіть там чутно було, як рухалася земля. Спершу почали обстрілювати навчальні заклади міста, Ольга Олександрівна по черзі перераховує школи: усі вони були зруйновані. Тоді із рідними прийняли рішення виїхати, хоча й терпіли до останнього. Згодом будинок той, який на певний час став для них прихистком, було спалено дотла. Із новим ремонтом у квартирах, особистими речами та історіями його мешканців. Ольга Олександрівна ділиться: «Сниться моє місто в найяскравіших снах, здавалося б, уже стільки часу, а досі бачу в снах знайомих, друзів, сусідів». На щастя, більшість із них встигла вчасно виїхати із Бахмута. Усі вони зараз розкидані по світу, зібратися вдома, як колись, поки неможливо. Так, і донька та сестра жінки зараз перебувають у Німеччині, давно не бачилася Ольга Олександрівна із наймолодшими членами своєї родини. Адже вона уже – не лише бабуся, окрім 5 онуків, має двох правнуків та маленьку правнучку.
Протягом усієї розмови Ольга Олександрівна показує мені фото, радіє, що вдалося взяти із собою хоча б частину світлин. Вони мають особливу цінність, адже відтворюють щасливі миті довоєнного життя: на них – відпочинок Ольги із чоловіком у Криму, виписка онука з полового будинку, зустрічі усіх рідних на батьківській кухні… І вже наче і я сиджу там, у квартирі, куштую найсолодші абрикоси із дачі, сміюся із жартів та слухаю родинні історії. А жінка і справді каже: «Ти ніколи не була у Бахмуті? Приїджай, як усе закінчиться». І сама вона готова повернутися одразу, як тільки лише відкриють в’їзд до міста. Тож хочеться, аби Бахмут якнайшвидше повернувся до життя, бо ж і в мене тепер є план, що зробити після перемоги.
Анастасія Граб.
