30 червня виповнюються роковини Світлої Пам’яті славного земляка, воїна-Героя,
який загинув у бою за Україну, ярмолинчанина ВОЛОДИМИРА СОВИ-ЛIСОВЦЯ.
Ніколи й не уявлялося, що доведеться писати такі скорботні рядки, в яких – пам’ять про чудового і мужнього, безстрашного захисника, українського воїна, який віддав за рідну землю найдорожче – власне життя. А ще був люблячим сином, неймовірним батьком та коханим чоловіком, вірним другом та надійним побратимом, якого нині так не вистачає. Крім усього, він був справжнім красенем, якому б рекламувати модний одяг у каталогах або ж зніматися у голлівудських бойовиках.
А ще він був моїм учнем, якого разом з іншими хлопчиками та дівчатками навчала англійської мови у Ярмолинецькій загальноосвітній школі №2 та була класним керівником.
У пам’яті назавжди – жваве хлоп’я із по-дорослому глибокими блакитними очима, у яких – відкритість та щирість. Він і справді з дитинства був таким: відкритим для світу, готовим допомогти, виконати будь-яку роботу, захистити тих, кого кривдять. Натомість найменша несправедливість спалахувала у тих оченятах риторичним питанням: “Чому?” Дзвінкоголосий Володя як риба у воді почував себе на шкільному спортивному майданчику, де вихором пролітав крізь усі бруси, перекладини та смуги перешкод, а потім, розрум’янений, захеканий, але задоволений залітав до класу на урок. “Володю, знову тобі перерви не вистачило?” – запитувала, обіймаючи та проводжаючи учня до його робочого місця – другої парти у третьому ряду. Він же, посміхаючись, лише руками розводив та витирав спітніле чоло: мовляв, поспішав, як міг. А що вже під час спортивних змагань! Це треба було лише бачити, як викладався, щоб не підвести команду і як вболівав за своїх! І як хвилювався, коли щось не вдавалось…
Тоді оті небесно-зоряні очі запливали росою скупої сльози, а потім швиденько, трохи незграбно, по-чоловічому Володя рукавами прибирав отой розпач, щоб і не здогадався ніхто, що він дозволив собі таку природню дитячу слабкість… Коли ж команда перемагала, радості не було меж, емоції виривались назовні стрибками “аж до неба”…
Але завжди втішав тих, хто до числа переможців не потрапив. І це мені найбільше імпонувало у цьому маленькому, але такому сильному і тілом, і духом Володі. А ще ніколи не забуду шматочок торту на аркуші у клітинку, який я побачила у класі на учительському столі. Виявляється, у когось із однокласників був день народження, торт для друзів – давня традиція. Але саме Володя нагадав, що ділити смаколик потрібно не лише між учнями, але й учительку не забути. І таких випадків було безліч за тих кілька років, поки ми щодня бачились, учились, розмовляли, жартували.
Коли зустріла Володю на вулиці у Ярмолинцях уже дорослим, упізнала спочатку очі: сяючі, і блакитні-блакитні… Він розповів мені, що став будівельником, закінчив вуз, працював на серйозній будові. А коли запитала, про що мрієш, сказав, не роздумуючи: побудувати будинок для своєї родини. А потім відверто, як умів лише Володя, розповів, що одружився, кохає усім серцем дружину Віру, а донечка Ліза стала сенсом його життя.
Це вже потім я дізналась, що крім усього Володя пройшов строкову службу у військах спецпризначення, а з 2015 року знову повернувся на службу, яку проходив в одному із підрозділів Сил спецоперацій ЗСУ та брав участь у бойових діях у зоні АТО/ООС.
Із першого дня повномасштабного вторгнення московії в Україну Володимир Сова-Лісовець разом із бойовими побратимами робив найважливішу роботу – захищав рідну землю та людей від ворога.
“Яким він був? Він був сміливим та ніколи нічого не боявся, – розповідає добрий друг та бойовий побратим Володимира. – Він міг усе організувати, вирішити, безстрашно йшов вперед. Він був блискучим воїном. Для мене війна почалася з його дзвінка. Ми зібралися і поїхали в частину. Потім ми разом були на обороні Києва, далі були Суми, Харків, Сєвєродонецьк, Лисичанськ…
Він був настільки професійним, що, здавалося, знав усе до дрібниць… Ми усі чогось навчилися від нього. Володимир був заступником командира групи. Але мені пощастило знайти його не лише по службі. Ми дружимо сім’ями. Хочу сказати, що як на мене, то саме таким може бути зразок батька, чоловіка. Його не вистачає усім нам”.
Немає жодного сумніву, що воїном Володимир і справді був блискучим. Про це свідчать високі державні нагороди: орден “За мужність” ІІІ ступеня (2021 рік), медаль “За військову службу Україні” (04.04.2022р.), орден “За мужність” ІІ ступеня (02.06.2022р.). Крім цього – численні грамоти, подяки, відзнаки, Козацький Хрест ІІІ ступеня (відзнака командира ООС) та інші.
Крім успіхів безпосередньо на полі бою, Володимир став рятівником для сім’ї цивільних на Київщині в березні 2022 року, яка опинилась заблокованою постійними обстрілами окупантів. Люди тривалий час перебували у воді при мінусовій температурі. Вночі група спецпризначення здійснила рятувальну операцію та під прикриттям вивела родину. Серед врятованих було двоє дітей, одна з яких втратила свідомість від промерзання, а інше маля було поранене. Сержант Володимир Сова-Лісовець, перебуваючи в головному дозорі, першим дістався до дітей і під прикриттям побратимів зумів швидко на човні переправити цивільних у безпечне місце. Військові надали постраждалим першу медичну допомогу та провели евакуацію до Вишгородської лікарні, що дало змогу врятувати їм життя.
Це лише один із численних епізодів, котрі мали місце у, на жаль, дуже короткому, але яскравому, як спалах житті Героя. Про це розповіли його бойові побратими. І навіть в останні секунди свого життя, уже смертельно пораненим Володимир зумів знищити вогневу позицію ворога, чим дав можливість побратимам відійти на безпечні рубежі…
Мати… Вона ридала над бездиханним тілом свого сина, не довіряючи власним очам, бо ж він – сильний, витривалий і так багато знає і вміє… Він не міг загинути. Не міг залишити назавжди все, що так щиро любив: свою родину, дружину, донечку і ще ненародженого синочка, про якого уже знав і обрав для нього прекрасне козацьке ім’я – Остап… Не міг залишити її, маму, почуття і думки якої вгадував і розумів без слів, а під час останньої зустрічі перед від’їздом на лінію вогню сказав, ніби щось передчуваючи: “Матусе, маєш бути готова до усього”. Не міг залишити своїх побратимів, з якими жив одним життям, і котрі на руках тепер несуть його у домовині…
Пані Наталія згадує той день як найстрашніший сон, коли мозок відмовляється сприймати реальність подій. Поряд – старший син Михайло та донька Анжела, котрі теж одягнули однострої та захищають Україну у лавах ЗСУ, рідні, близькі, скорботні прапори і люди, і квіти….
Минув рік, а сльози материнські не висохли. Дорога на кладовище, де із портрета всміхається Володя, стала щоденним маршрутом. І біль у серці не минає… Лише спогади просвітлюють очі, такі ж блакитні, як у Володі… А життєвої сили додають онучата – Володине продовження.
“Житиму задля дітей та онуків, і задля пам’яті про наймолодшого сина, який усім серцем любив цей світ, свою Україну, свою родину”, – каже мати та береже у зболеному серці найдорожче – пам’ять про сина Володю, який став Ангелом і далі захищає українську землю уже серед небесного воїнства…
Земляки увіковічнили пам’ять Героя, назвавши його іменем одну із вулиць селища Ярмолинці.
Хай Господь упокоїть Світлу душу невинно убієнного воїна Володимира у райських садах, де спочивають праведні. Бо він Героєм став і на землі, і на небі, віддавши життя за свій народ, за Україну…
Царство Небесне і Вічна пам’ять. А рідним, близьким і друзям – міцного здоров’я на довгі і щасливі, переможні і мирні роки.
Алла ГУМЕНЮК.
