У День захисників та захисниць України щиро дякуємо та адресуємо сердечні вітання усім, хто стоїть на сторожі нашої країни. Із нагоди свята поспілкувалися із дружинами військовослужбовців, які щоденно виборюють бажану перемогу. Удома ж їх із нетерпінням чекає сім’я. Сьогодні знайомимо із родиною Копенкіних.
На початок повномасштабного вторгнення рф в Україну Олександр Копенкін з Ярмолинець був військовослужбовцем 3-ї окремої танкової бригади – якраз підписав другий контракт. 24 лютого 2022 року із самого ранку поїхав на роботу, дружину заспокоїв, мовляв, не панікуй завчасно, усе буде добре. Перші дні війни пройшли у напруженні – бригада розгорталася, прибували мобілізовані, тому тим, хто уже служив, роботи вистачало. У першій декаді березня Олександр знав, що поїде із побратимами на фронт. Дружині пояснив лаконічно: “Їду, інакше ворог сюди прийде”.
Про життя військовослужбовців дружина Олександра Альона знає не за чутками, адже сама народилась та зростала у родині військового. Може, тому й небезпечне відрядження чоловіка сприйняла мужньо і без зайвих розмов.
Із Олександром познайомились у селі Сутківці, куди 16-річна Альона приїздила до бабусі на канікули. Сашко на той час був солдатом строкової служби, а після її завершення вирішив залишитися в армії ще на пів року. Коли все ж наважився зробити пропозицію руки і серця коханій дівчині, молоді прийняли спільне рішення мешкати на Волині, де жила родина Альони.
Через деякий час знову покликало рідне Поділля. Родина оселилася в Ярмолинцях. Олександр працював на різних роботах: в дорожній організації, різноробочим райлікарні, спробував і заробітчанського хліба, бо була необхідність ставити на ноги дітей. Коли ж старші діти подорослішали, чоловіка знову покликала до себе військова стежина. Так, він вирішив підписати контракт та стати до лав 3-ї окремої танкової бригади. З того часу минуло уже п’ять років. Певно, і не думав тоді Олександр Копенкін, що судилось йому пройти у складі цього військового формування непростими шляхами війни. Ці дні і ночі, обпалені вогнем, тривогами і боротьбою залишаться у пам’яті назавжди.
Разом із побратимами вони стояли і нині стоять, захищаючи рідну землю від російського окупанта. Усі вони стали відомими на увесь світ Залізними Лицарями, бо ж саме завдяки відважним воїнам 3-я окрема танкова виборола для себе почесне звання і право називатись Залізною.
Але за залізними обладунками б’ється любляче батьківське серце, адже Олександр – батько трьох дітей. Задля них він здобуває волю і незалежність для України, світле майбутнє та мирні часи для нових поколінь українців. Наймолодша донечка Вероніка – ще школярка, вона неймовірно сумує за татом. Дівчинка малює для нього малюнки, їх фотографує та пересилає щоденно. Син Богдан та старша донечка Інна – студенти. Вони теж постійно на зв’язку із батьком, бо тепер, здається, його слово стало ще вагомішим, а посмішка – ще ріднішою. Бо ж саме від батька Богдан перейняв захоплення технікою та електронікою, навчився паяти, ремонтувати побутову техніку.
Для дружини кожен день без чоловіка – це теж своєрідне бойове завдання, бо має впоратись по господарству за двох, і дітям додати впевненості, що усе буде добре.
– Я б не проти теж піти до армії, – зізнається Альона Копенкіна. – Для мене це знайомо, мій батько був військовим. Я колись мріяла продовжити його справу. Тепер хотіла б підтримати чоловіка, тобто мрія мене не покидає, але він поки що цієї ідеї не поділяє (посміхається).
За спеціальністю пані Альона – кухар, а працює продавчинею в одному із місцевих супермаркетів. Каже, що у кухарській справі, не зважаючи на свій диплом, надає перевагу чоловіковим здібностям, бо і вона, і діти полюбляють смачні страви, які частенько готував для них татусь, коли був вдома.
– Мій Сашко – універсал, – розповідає про чоловіка Альона. – Він не боїться труднощів, бо із будь-якої ситуації знайде вихід. Сам не пропаде, й іншим допоможе. І усе – на позитиві! Просто він такий.
Сьогодні робота Олександра Копенкіна – захищати Україну. Уже півтора роки він це успішно виконує. Залишається побажати нашому землякові перемогти ворога й повернутись до рідного дому якнайшвидше. Його тут чекають, люблять та мріють лише про єдине – обійняти свого найріднішого.
Алла Гуменюк. Фото з архіву родини Копенкіних.
