Їхнє знайомство розпочалося в педагогічному університеті: тоді ще студентами Дмитро та Анастасія разом готували математичні жарти для КВК (Клуб веселих та кмітливих). Між тим періодом та сьогоденням – переїзд до Ярмолинець, весілля та народження сина Ромчика. Проте дещо у сім’ї Мартиненків залишається незмінним, і це – любов до викладання. І хоч зараз Анастасія Русланівна – у декретній відпустці, проте і вона, і Дмитро Олександрович є учителями Ярмолинецького ЗЗСО I-III ступенів №1. Тож до професійного свята поцікавилися, що думають молоді педагоги про сучасну освіту, заробітну плату та класне керівництво.
– Чому саме професія вчителя, і зокрема, навчання на фізико-математичному факультеті?
– Анастасія: Я педагогічну сферу до певного періоду взагалі не розглядала, адже хотіла пов’язати своє життя із медициною. Проте у 11 класі у нас змінилася вчителька із математики, і тоді я зрозуміла, що хочу бути, як вона. У кожному уроці відчувалися її особливий підхід та любов до справи, і навіть найбільші бешкетники класу ставилися до Галини Сергіївни із повагою. Тому саме вона надихнула мене обрати цю сферу і досі є прикладом того, яким має бути педагог.
Дмитро: Моя доля була вирішена у 10 класі на городі під час збирання буряків: саме тоді мама завела розмову, що за півтора року мені доведеться вступати. Вибір був невеликий: або бухгалтер, або вчитель. Оскільки мені подобалася інформатика та я хотів її викладати, довго думати не довелося.
– Із якими труднощами зіткнулися під час роботи в школі? Як вдалося знайти підхід до учнів?
– Анастасія: Найбільше я хвилювалася за те, як мене сприйматимуть учні: хотілося, щоб вони ставилися із повагою. Водночас я мріяла побудувати із школярами дружні та довірливі стосунки. Так і сталося. Цьому сприяла невелика різниця у віці між мною та учнями, адже молодий вчитель завжди знає, про що шепочуться діти на перервах, розуміє їхні проблеми, може легко підтримати розмову. Тому це допомагало при підготовці до уроків, адже на них можна застосувати тематику їхніх улюблених ігор чи сучасних трендів, і тоді діти точно будуть у захваті.
Дмитро: Основними труднощами для мене стали велика кількість паперової роботи та низька заробітна плата педагогів. Знайти підхід до учнів вдається завдяки позитивному ставленню до них та роботи, а також – бажанню поділитися корисною інформацією. Я завжди намагаюся дати більше, простими словами розповісти усе те, що знаю сам.
– Часто учням важко даються точні науки. Що робите, щоб зацікавити матеріалом?
– Анастасія: Зробити так, щоб математика не була для учнів нічним кошмаром – це мій виклик. Адже для багатьох цей предмет є нудним та важким, але я завжди намагалася показати, що це не страшно, а легко та корисно. Для цього робила акцент на практичному застосуванні математики: предмет потрібно знати не для того, щоб через 5 років використати логарифми, а для того, щоб вміти логічно мислити та вирішувати життєві ситуації. Також я регулярно використовую на своїх уроках дидактичні матеріали, комп’ютерні технології, творчі завдання.
Дмитро: Щоб учні слухали мене із цікавістю, я намагаюся показати їм зв’язок певної теми із тим, що вони постійно спостерігають у повсякденному житті. Наприклад, нещодавно на уроці фізики ми розглядали дифузію на прикладі шашлика: молекули маринаду проходять через молекули м’яса, і унаслідок цього виникає саме той процес, який ми вивчали. Поки розповідаєш про шашлик, впевнений, що учні тебе точно слухають.
– Кожен із вас мав досвід класного керівництва. Чи сподобалась така роль та чи хотіли б повторити?
– Анастасія: Насправді у цій ролі я була лише кілька тижнів, але у майбутньому буду рада повторити цей досвід. Мені хочеться стати опорою та підтримкою для маленьких учнів на шляху їхнього дорослішання. Адже попри те, що це – велика відповідальність, відчуваю своїм покликанням бути частинкою життя школярів.
Дмитро: Я неодноразово був класним керівником “на заміні”, але минулого навчального року мені майже рік довелося провести із випускним класом. Я був для них навіть іноді не вчителем, а ментором: намагався кожному допомогти, давав поради щодо підготовки до іспитів або вибору майбутньої спеціальності. Насправді найважче – це момент випуску, адже навіть за доволі недовгий термін ми насправді здружилися. Складно уявити, що відчувають ті вчителі, які ведуть учнів протягом 5-7 років навчання. Тому із цієї причини не знаю, чи взяв би ще клас, розуміючи, що за кілька років доведеться із ним прощатися. Але все може бути.
– Дмитре Олександровичу, Ви стали організатором шкільної команди КВК у навчальному закладі. Поділіться процесом створення та планами на майбутнє.
– Все почалося із того, що я брав активну участь у КВК від університету, і згодом ми створювали жарти не лише із студентами-однолітками, а й ставали наставниками для молодших учасників. Так, я ініціював створення шкільної команди у Вінницькій школі, де певний час працював після закінчення навчання. Учасники показували хороші результати на міському рівні. Уже під час роботи у Ярмолинецькому ЗЗСО I-III ступенів №1 було вирішено створити при навчальному закладі команду під назвою “Субсидія”. Спершу вона складалася із трьох осіб, але згодом ми потребували нових кадрів, тому склад постійно оновлювався. Зараз уже сформувався третій потік учасників, із якими ми даруватимемо настрій усім педагогам та учням закладу. Тому у планах – репетиції, реалізація нових ідей та дебют.
– Що змінили б у сучасній освіті?
– Анастасія: Я б хотіла, щоб освіта не вимагала від учнів бути ідеальними та досягати високого рівня з усіх предметів. Адже не кожен може зрозуміти той чи інший матеріал, зважаючи на індивідуальні нахили. На мою думку, потрібно дещо спростити навчальну програму та критерії оцінювання: діти не повинні відчувати себе неповноцінними у разі помилки та вчитись не заради високої оцінки.
Дмитро: Вважаю, що розпочати варто із підготовки майбутніх педагогів, адже, на жаль, багато із того, що потрібно вчителю при роботі, не навчають у вишах, зокрема, це стосується подання матеріалу, підходу до учнів, ведення документації. Зміни повинні торкнутися і навчальних програм: їх потрібно осучаснити, переглянути актуальність інформації, можливо, навіть прибрати кілька тем задля того, аби основні розкрити більш якісно. Звичайно, хотілося б, щоб було переглянуто і оплату праці, адже чимало молодих спеціалістів із цієї причини невмотивовані працювати у закладах освіти.
– Як це – сім’я педагогів?
– Анастасія: Коли удома двоє учителів одного напряму – дуже весело: ми завжди обговорюємо складні задачі, погляди на викладання, нові ідеї. У нас навіть є щорічна традиція – змагання на швидкість у виконанні ЗНО (зараз – НМТ) з математики, це для нас такий собі виклик.
Дмитро: Сім’я вчителів – це класно: ви ділитеся досягненнями своїх учнів, розповідаєте про смішні ситуації, які стаються на уроках, разом відвідуєте шкільні свята. Проте труднощі виникають, коли ви обоє готуєтеся до занять. Зараз удома про роботу майже не говоримо, так як у країні – війна, тому теми, на жаль, змінилися. На це впливає також і моя завантаженість у школі та поява сина Ромчика.
– Наразі Анастасія перебуває у декреті, чи сумуєте ви за шкільними буднями? I якщо це взагалі можна порівняти, що легше: бути мамою чи вчителькою?
– Я дуже сумую за тією метушнею, уроками, шкільною атмосферою, адже там відчуваю себе на місці. Тому планую повертатися, але спершу хочу максимально провести час із сином. Мама – це також свого роду педагог, правда, цілодобовий, адже я навчаю свою дитину жити, пізнавати цей світ, розповідаю про емоції та почуття. Тому все ж у порівнянні із будь-якою професією робота мами є складнішою та відповідальнішою.
– Дякую за інтерв’ю та із прийдешнім професійним святом вас!
Розмову вела Анастасія Граб. Фото із архіву сім’ї Мартиненків.
