12 серпня – річниця Світлої Пам’яті нашого земляка, мужнього воїна-захисника із Косогірки Андрія Оробчука.
Скріншот переписки із сином, датований 4 серпня 2022 року, Галина Михайлівна Оробчук береже в телефоні. Згадує, як щодня чекала дзвінка чи повідомлення, Андрій завжди говорив коротко: “Усе добре, мамо”… Хоч знала, що оте “добре” – поняття дуже відносне. А ось того дня повідомлення від Андрія насторожило і примусило хвилюватися: “Мамо, я люблю тебе дуже сильно, прости мене за все. Бережи рідних”… А далі поіменно перерахував найдорожчих людей: сестру, племінників, словом, родину. На той час мати працювала у Чернівецькій області. Каже, що відчула тривогу. Але трохи пізніше вдалось поговорити з Андрієм, і серце трохи заспокоїлось. Бо син, як завжди, сказав, що усе добре, а то просто так написав, бо засумував за нею та рідними.
Хоч кажуть, що сини ближчі із батьком, для Галини Михайлівни син був не лише близьким, а частинкою її, завжди вони думали одну думку, завжди розумілися з пів слова, завжди вона знала, що у неї є міцна, надійна опора. З дитинства Андрійко ріс справжнім хлопцем – швидким, міцним, рішучим… До будь-якої роботи у домашньому господарстві ставився добросовісно та дбайливо, а умів робити усе, що необхідно.
Більше того, мав щиру, відкриту душу. Не дарма ж вдавалось йому добрі криниці копати. Адже кажуть люди, що не кожен чоловік здатний воду знайти, криницю облаштувати, та ще щоб та водичка прибувала та була доброю на смак. А у Андрія це виходило дуже успішно. І до сьогодні п’ють земляки воду із криниць, які Андрій копав. А водичка у них – чистесенька, як сльоза. Сльози… На материнському обличчі вони не висихають. І сниться Андрій або ж у воді, або біля криниці, із якої чиста вода струменить, а поряд – рожеві троянди квітнуть.
У школі Андрій навчався у Косогірці, у рідному селі, а у старші класи ходив до Савинець. Села – поряд, отож юнак бігав до школи пішки. Добре засвоював знання, мав чудову пам’ять, вірші вивчав, лише кілька разів прочитавши, любив учителів, свій клас. Із хлопцями влаштували справжнісіньке футбольне поле за селом, із воротами та розміткою. Там пропадали цілими днями. Але душа найбільше лежала до прикладної справи – що б в руки не взяв, результат буде. Тому після навчання пішов здобувати професію столяра. Усі будівельні спеціальності підкорялись його умілим рукам: чи то мурувати, чи штукатурити, чи з дерева щось зробити, чи з металу…
“Мені грубку у хаті сам поставив, – розповідає мама. – Такої доброї грубки годі й шукати. Два оберемки хмизу – і в хаті тепло. Для мене ця грубка – то синове тепло, то його золоті руки”.
По закінченні професійного навчального закладу Андрій проходив строкову військову службу у лавах ЗСУ. Після армії працював на будівництві, трудився на різних роботах. А у 2016 році добровольцем пішов до війська – служив у зоні АТО протягом 3-х років. Виконував бойові завдання на Луганщині. Потім повернувся до трудового життя, працював, допомагав людям.
2022-й рік для пані Галини став просто трагічним. Лютий вона пам’ятає по числах. 21 лютого помер чоловік, батько Андрія, теж Андрій, з яким вони прожили разом 34 роки. 23 лютого його поховали. А 24-го почалася війна. Наступного дня, тобто 25-го, Андрій уже складав наплічник – готувався до військкомату. Пішов добровільно, матері лише сказав, що приймав військову присягу і по-іншому не може. Приблизно тиждень перебував на зборах на ст. Ярмолинці. А 2 березня мати приїхала проводжати Андрія у дорогу. Правда, не знала куди. Син сказав лише, що будуть автобуси, скоріше за все поїдуть до Львова на навчання. Насправді було все інакше – хлопці поїхали на Схід.
Для матері залишилася пам’ять з того дня – спільне фото із своїм сином, із Андрієм, який вирушав боронити Україну від московського окупанта. Правда, по телефону їй ще кілька тижнів розповідав, що на Львівщині, не хотів хвилювати. Лише випадково одного разу при розмові здогадалась, що син щось недоговорює. На той час Андрій воював на Донеччині.
Важкі дні і ночі… Час для матері вимірювався короткими телефонними розмовами та повідомленнями. Кожне слово, тембр голосу, інтонація – все для неї мало значення. Після отого повідомлення 4 серпня серце було не на місці. Тривожно вслухалася в тишу, чекаючи дзвінка від сина, а коли телефонував – у кожне слово. “9 серпня ми говорили, як завжди. Сказав, що все добре. Але попередив, що наступного дня не буде зв’язку, бо вирушає на завдання. Не було звістки і 11-го. А 12 вранці я сама зателефонувала, несила було чекати. Андрій сказав лише, що немає можливості розмовляти і зателефонує пізніше. То була остання наша така коротенька розмова… Того ж дня, десь о 6 годині вечора я відчула, як серце стиснулося, в голові запаморочилось, недобре так стало… На роботі жінкам кажу, хоч би нічого поганого із сином… Вони почали мене втішати, заспокоювати… А наступного дня я дізналась, що десь саме тоді він загинув…”
Стежка до сільського кладовища стала для пані Галини щоденним маршрутом. Чи зранку, чи під вечір – коли тільки є можливість, поспішає, щоб принести свіжих квітів, постояти між прапорами: державним та військового формування, де син служив… Ті знамена тріпочуть під вітром, наче розмовляють. Про те, що Андрій не встиг розповісти, про те, що не встиг втілити у життя… Бо назавжди йому – лише 32.
Царство Небесне та Вічна Пам’ять Герою… Пам’ятаємо…
Алла Гуменюк.
Фото із сімейного архіву Галини Оробчук.
